фармакодинаміка. Моксонідин — ефективний антигіпертензивний засіб. Наявні експериментальні дані свідчать про те, що місцем антигіпертензивної дії моксонідину є ЦНС. Моксонідин є селективним агоністом імідазолінових рецепторів. Ці імідазолінчутливі рецептори сконцентровані у ростральному відділі вентролатеральної частини довгастого мозку — ділянці, яка вважається центром регуляції периферичної симпатичної нервової системи. Стимуляція імідазолінових рецепторів сприяє зниженню активності симпатичної нервової системи і знижує АТ.
Моксонідин відрізняється від інших симпатолітичних антигіпертензивних засобів відносно низькою спорідненістю з відомими α₂-адренорецепторами порівняно з імідазоліновими рецепторами. Завдяки цьому седативний ефект і сухість у роті при застосуванні моксонідину виникають рідко.
У людини застосування моксонідину призводить до зниження периферичного судинного опору з подальшим зниженням АТ. Антигіпертензивний ефект моксонідину був продемонстрований у подвійних сліпих плацебо-контрольованих рандомізованих дослідженнях. Опубліковані дані свідчать, що застосування антагоніста ангіотензину ІІ (АІІА) разом із моксонідином у пацієнтів з АГ з гіпертрофією лівого шлуночка при зниженні однакового рівня АТ дозволило досягти посилення регресу гіпертрофії лівого шлуночка порівняно з вільною комбінацією тіазиду і блокатора кальцієвих канальців.
У терапевтичних дослідженнях тривалістю 2 міс порівняно з плацебо моксонідин підвищував індекс чутливості до інсуліну на 21% у пацієнтів із помірною АГ, ожирінням та інсулінорезистентністю.
Фармакокінетика
Абсорбція. Після застосування внутрішньо моксонідин швидко (час досягнення C_max у плазмі крові — близько 1 год) та майже повністю абсорбується у верхніх відділах ШКТ. Абсолютна біодоступність становить близько 88%, що вказує на відсутність значного метаболізму при первинному проходженні через печінку. Одночасний прийом їжі не впливає на фармакокінетику моксонідину.
Розподіл. Ступінь зв’язування з білками плазми крові, визначений in vitro, становить близько 7,2%.
Біотрансформація. У зразках плазми крові людини ідентифіковано лише дегідрогенізований моксонідин. Фармакодинамічна активність дегідрогенізованого моксонідину становить близько ¹/₁₀ активності моксонідину.
Виведення. Протягом 24-годинного періоду із сечею екскретується 78% загальної дози моксонідину у вигляді незміненої сполуки і 13% — у вигляді дегідрогенізованого моксонідину. Інші незначні метаболіти в сечі становлять близько 8% дози. Менше 1% виводиться з калом. T_½ моксонідину та його метаболіту становить близько 2,5 та 5 год відповідно.
У хворих з АГ порівняно зі здоровими добровольцями фармакокінетика моксонідину суттєво не відрізнялася.
У осіб літнього віку відмічали зміни фармакокінетики, найімовірніше, через знижений рівень метаболізму та/або дещо вищу біодоступність. Однак ці зміни не вважаються клінічно значущими.
Оскільки моксонідин не рекомендований для лікування дітей, фармакокінетичні дослідження у цій субпопуляції не проводилися.
Виведення моксонідину значною мірою залежить від кліренсу креатиніну. У пацієнтів з помірною нирковою недостатністю (швидкість клубочкової фільтрації (ШКФ) — 30–60 мл/хв) стабільна концентрація у плазмі крові і T_½ приблизно в 2 і 1,5 раза вищі, ніж у пацієнтів з нормальною функцією нирок (ШКФ >90 мл/хв). У пацієнтів з тяжкою нирковою недостатністю (ШКФ <30 мл/хв) стабільна концентрація у плазмі крові і T_½ приблизно в 3 рази вищі. У цих хворих не виявлено накопичення моксонідину після багаторазового застосування. У пацієнтів з нирковою недостатністю термінальної стадії (ШКФ <10 мл/хв) , які знаходяться на гемодіалізі, AUC у плазмі крові і T_½ приблизно в 6 і 4 рази вищі відповідно порівняно з гіпертензивними пацієнтами з нормальною функцією нирок. У пацієнтів з помірною нирковою недостатністю C_max моксонідину у плазмі крові тільки у 1,5–2 рази вища.
Базуючись на вищенаведених даних, дозу моксонідину для пацієнтів з нирковою недостатністю слід підбирати індивідуально. Під час гемодіалізу моксонідин виводиться незначною мірою.
Доклінічні дані з безпеки. У доклінічних даних не виявлено жодного особливого ризику для людини на підставі результатів стандартних досліджень з фармакологічної безпеки, хронічної токсичності, генотоксичності, канцерогенного потенціалу та репродуктивної токсичності.
Дослідження на тваринах виявили токсичний вплив на ембріональний розвиток при застосуванні доз, токсичних для материнського організму. Дослідження репродуктивної токсичності не виявили впливу на фертильність та тератогенний потенціал. Токсичний вплив на ембріональний розвиток виявлено у щурів при дозах ≥9 мг/кг/добу та кролів при дозах вище 0,7 мг/кг/добу. У процесі досліджень пери– та постнатального розвитку у щурів відзначався вплив на розвиток та життєздатність при дозах ≥3 мг/кг/добу.