симптоматична артеріальна гіпотензія рідко виникала у пацієнтів з неускладненою АГ. У пацієнтів із серцевою недостатністю, з/без ниркової недостатності, спостерігалася симптоматична артеріальна гіпотензія.
Імовірність розвитку артеріальної гіпотензії вища у пацієнтів з тяжкою серцевою недостатністю, які приймають петльові діуретики у високих дозах, мають гіпонатріємію або порушення функції нирок функціонального характеру, при проведенні діалізу, діареї чи блюванні, а також при тяжких формах ренінзалежної АГ. У пацієнтів з підвищеним ризиком розвитку артеріальної гіпотензії початок терапії і подальше підвищення дози повинні проходити під ретельним медичним наглядом. Ці ж попередження стосуються пацієнтів з ІХС або з порушенням мозкового кровообігу, у яких надмірне зниження АТ може призвести до інфаркту міокарда чи інсульту.
При появі артеріальної гіпотензії пацієнта слід покласти на спину; при необхідності провести в/в вливання фізіологічного р-ну.
Транзиторна гіпотензія не є протипоказанням до подальшого застосування препарату, який зазвичай можна без ускладнень вводити після того, як АТ підвищився після збільшення об’єму рідини в організмі.
У деяких пацієнтів із серцевою недостатністю, які мають нормальний або низький АТ, може відбутися додаткове зниження системного АТ на тлі лікування лізиноприлом. Цей ефект є передбачуваним і зазвичай не вимагає припинення терапії лізиноприлом. Якщо артеріальна гіпотензія набуває симптоматичного характеру, може виникнути необхідність зниження дози або припинення прийому лізиноприлу.
Артеріальна гіпотензія при гострому інфаркті міокарда. При гострому інфаркті міокарда у пацієнтів зі стабільною гемодинамікою слід проводити лікування лізиноприлом у перші 24 год для профілактики дисфункції лівої камери серця і серцевої недостатності, а також з метою запобігання летальним випадкам. При гострому інфаркті міокарда не можна розпочинати лікування лізиноприлом за наявності ризику виникнення подальших серйозних гемодинамічних порушень після лікування вазодилататором. Це стосується пацієнтів із САТ 100 мм рт. ст. або нижче, або пацієнтів, у яких розвинувся кардіогенний шок. Протягом перших 3 днів після інфаркту міокарда дозу препарату необхідно знизити, якщо САТ не перевищує 120 мм рт. ст. Якщо показник САТ дорівнює або становить менше ніж 100 мм рт. ст., підібрані дози необхідно знизити до 5 мг або тимчасово до 2,5 мг. Якщо після прийому лізиноприлу спостерігається пролонгована артеріальна гіпотензія (САТ залишається нижчим за 90 мм рт. ст. протягом більше 1 год), необхідно відмінити лікування лізиноприлом.
У пацієнтів з гіповолемією, дефіцитом натрію у зв’язку із застосуванням діуретиків, безсольової дієти, внаслідок блювання, діареї, після діалізу можливий розвиток раптової тяжкої артеріальної гіпотензії, ГНН. У таких випадках доцільно компенсувати втрати рідини і солей до початку лікування лізиноприлом та забезпечити адекватний медичний нагляд. З особливою обережністю (враховуючи співвідношення користь/ризик) слід призначати препарат хворим після операції трансплантації нирки, а також пацієнтам із порушеннями функції нирок, печінки, порушеннями кровотворення, аутоімунними захворюваннями. Усі зазначені патологічні стани при застосуванні лізиноприлу вимагають відповідного медичного нагляду та лабораторного контролю.
Стеноз аортального та мітрального клапана/гіпертрофічна кардіоміопатія. Як і інші інгібітори АПФ, лізиноприл не рекомендується призначати пацієнтам з мітральним стенозом або утрудненням відтоку крові з лівого шлуночка (при аортальному стенозі або гіпертрофічній кардіоміопатії).
Порушення функції нирок. У пацієнтів із порушенням функції нирок (кліренс креатиніну <80 мл/хв) початкову дозу лізиноприлу слід коригувати з урахуванням рівня кліренсу креатиніну та відповіді пацієнта на лікування (див. таблицю). У цих пацієнтів слід регулярно перевіряти рівень креатиніну та калію.
У пацієнтів із серцевою недостатністю артеріальна гіпотензія, що виникає на початку лікування інгібіторами АПФ, може призводити до погіршення функції нирок. У таких випадках повідомлялося про розвиток ГНН, зазвичай оборотної.
У деяких пацієнтів з двобічним стенозом ниркових артерій або стенозом ниркової артерії єдиної нирки інгібітори АПФ підвищують рівень сечовини крові і креатиніну в сироватці крові; зазвичай ці ефекти зникають після припинення прийому препаратів. Вірогідність таких явищ особливо висока у пацієнтів з нирковою недостатністю.
Наявність реноваскулярної гіпертензії підвищує ризик розвитку тяжкої артеріальної гіпотензії і ниркової недостатності. Лікування таких хворих слід розпочинати під наглядом лікаря, низькими дозами та їх ретельним підбором. Оскільки діуретики можуть стимулювати розвиток вищеописаної клінічної динаміки, впродовж перших тижнів лікування лізиноприлом їх прийом має бути припинений, а за функцією нирок має здійснюватися ретельне спостереження.
У деяких пацієнтів із АГ без явного захворювання ниркових судин застосування лізиноприлу, особливо на тлі прийому діуретиків, зумовлює підвищення рівня сечовини в крові і креатиніну в сироватці крові; ці зміни зазвичай бувають незначними і скороминущими. Вірогідність їх виникнення вища у хворих із порушеннями функцій нирок. У таких випадках може виникнути необхідність зниження дози та/або припинення прийому діуретиків та/або лізиноприлу.
При гострому інфаркті міокарда заборонено застосовувати лізиноприл пацієнтам, які мають порушення ниркової функції (рівень креатиніну у сироватці крові >177 мкмоль/л та протеїнурія >500 мг/24 год). Якщо порушення ниркової функції розвивається протягом лікування лізиноприлом (рівень креатиніну у сироватці крові >265 мкмоль/л або подвоюється порівняно з початковим рівнем), слід розглянути припинення його застосування.
Гіперчутливість/ангіоневротичний набряк. Надзвичайно рідко повідомлялося про ангіоневротичний набряк обличчя, кінцівок, губ, язика, голосової щілини та/або гортані у пацієнтів, які проходили лікування інгібіторами АПФ, в тому числі лізиноприлом. Ангіоневротичний набряк може виникнути в будь-який час у період лікування. У таких випадках прийом препарату необхідно терміново припинити, розпочати відповідну терапію і встановити спостереження пацієнта до забезпечення повного зникнення симптомів. У випадках, коли набряк локалізовано в ділянці язика, що не призводить до порушення дихання, пацієнт може потребувати тривалого спостереження, оскільки терапія антигістамінними засобами та кортикостероїдами може виявитися недостатньою.
Зареєстровані поодинокі летальні випадки внаслідок ангіоневротичного набряку гортані або язика. Якщо набряк поширюється на язик, голосову щілину або гортань, може розвинутися порушення дихання, особливо у пацієнтів, які раніше перенесли хірургічне втручання на дихальних шляхах. У таких випадках слід негайно вжити заходів невідкладної терапії, що, зокрема, можуть включати введення адреналіну та/або забезпечення прохідності дихальних шляхів. Пацієнт має перебувати під ретельним медичним наглядом до повного і стійкого зникнення симптомів.
У пацієнтів, які мають в анамнезі ангіоневротичний набряк, не пов’язаний із застосуванням інгібітора АПФ, може бути підвищений ризик розвитку ангіоневротичного набряку у відповідь на застосування препаратів цієї групи.
Інгібітори АПФ можуть спричинити більш виражений ангіоневротичний набряк у пацієнтів негроїдної раси, ніж у хворих європеоїдної раси.
Анафілактоїдні реакції у пацієнтів, які проходять гемодіаліз. Повідомлялося про анафілактоїдні реакції у пацієнтів, які проходили гемодіаліз з використанням високопроточних мембран (наприклад АN 69) та одночасно лікувались інгібітором АПФ. Цим пацієнтам необхідно запропонувати змінити діалізні мембрани на мембрани іншого типу або застосовувати антигіпертензивний препарат іншого класу.
Десенсибілізація. У пацієнтів, які приймають інгібітори АПФ під час терапії десенсибілізації (наприклад до отрути перетинчастокрилих), розвиваються стійкі анафілактоїдні реакції. Цих реакцій вдалося уникнути у тих самих пацієнтів шляхом тимчасового припинення прийому інгібіторів АПФ, але після необережного повторного застосування медичного препарату реакції відновлювалися.
Печінкова недостатність. Дуже рідко інгібітори АПФ асоціювалися з синдромом, який розпочинається з холестатичної жовтяниці і швидко прогресує до некрозу та (іноді) летального кінця. Механізм цього синдрому не виявлений. Пацієнтам, у яких під час прийому лізиноприлу розвинулась жовтяниця або спостерігалися значні підвищення печінкових ферментів, слід припинити прийом препарату та надати відповідну медичну допомогу.
Нейтропенія/агранулоцитоз. Повідомлялося про випадки нейтропенії/агранулоцитозу, тромбоцитопенії та анемії у пацієнтів, які отримували інгібітори АПФ. У пацієнтів з нормальною функцією нирок і за відсутності інших ускладнюючих факторів нейтропенія спостерігається рідко. Після припинення прийому інгібітору АПФ нейтропенія та агранулоцитоз мають оборотний характер. Необхідно з надзвичайною обережністю призначати лізиноприл пацієнтам із колагенозом, а також при отриманні пацієнтами імуносупресивної терапії, при лікуванні алопуринолом або прокаїнамідом, або при комбінації цих ускладнюючих факторів, особливо на тлі порушення функції нирок. У деяких таких пацієнтів розвиваються тяжкі інфекції, які не завжди піддаються інтенсивній терапії антибіотиками. При застосуванні препарату у цих пацієнтів рекомендується проводити періодичний контроль кількості лейкоцитів у крові та проінструктувати пацієнтів, щоб вони повідомляли про будь-яку ознаку інфекції.
Кашель. Після застосування інгібіторів АПФ можлива поява кашлю. Зазвичай кашель носить непродуктивний характер і припиняється після відміни терапії. Кашель, спричинений інгібіторами АПФ, слід розглядати при диференційній діагностиці кашлю як один із можливих варіантів.
Хірургічні втручання/анестезія. У пацієнтів, які піддаються хірургічному втручанню або анестезії засобами, що спричиняють артеріальну гіпотензію, лізиноприл може блокувати утворення ангіотензину II після компенсаторної секреції реніну. Якщо наявна артеріальна гіпотензія, що виникла завдяки цьому механізму, необхідно відновити ОЦК.
Гіперкаліємія. Повідомлялося про кілька випадків підвищення рівня калію у сироватці крові пацієнтів, які проходили терапію інгібіторами АПФ, включаючи лізиноприл. Серед пацієнтів із високим ризиком розвитку гіперкаліємії знаходяться пацієнти з нирковою недостатністю, цукровим діабетом, гіпоальдостеронізмом або ті, які одночасно застосовують калійвмісні харчові добавки, калійзберігаючі діуретики або замінники солі з вмістом калію, або пацієнти, які приймають інші препарати, що підвищують рівень калію у сироватці крові (наприклад гепарин, ко-тримоксазол, також відомий як триметоприм/сульфаметоксазол). Якщо одночасне застосування вищезазначених препаратів з лізиноприлом вважається за доцільне, рекомендується регулярний контроль рівня калію у сироватці крові.
Хворі на цукровий діабет. У хворих на цукровий діабет, які приймали перорально антидіабетичні препарати або інсулін, необхідно здійснювати ретельний глікемічний контроль під час першого місяця терапії інгібіторами АПФ.
Анафілактоїдні реакції, що виникають під час аферезу ЛПНЩ. При аферезі з декстрину сульфатом застосування інгібіторів АПФ може призвести до анафілактоїдних реакцій, які можуть загрожувати життю. Цих симптомів можна уникнути шляхом тимчасового припинення терапії інгібіторами АПФ перед кожним аферезом або заміною інгібіторів АПФ на інші препарати.
Одночасне застосування селективних імунодепресантів (наприклад сіролімус, еверолімус, темсиролімус). Пацієнти, які приймають одночасно селективні імунодепресанти (наприклад сиролімус, еверолімус, темсиролімус) можуть мати підвищений ризик виникнення ангіоневротичного набряку (наприклад набряк дихальних шляхів чи язика, з/без їх пошкодження) (див. ВЗАЄМОДІЯ З ІНШИМИ ЛІКАРСЬКИМИ ЗАСОБАМИ).
Расова приналежність. Інгібітори АПФ можуть спричинити більш виражений ангіоневротичний набряк у пацієнтів негроїдної раси, ніж у хворих європеоїдної раси. Також у цієї групи хворих гіпотензивний ефект лізиноприлу є менш вираженим внаслідок переважання низьких фракцій реніну.
Літій. Загалом одночасне застосування літію та лізиноприлу не рекомендується.
Подвійна блокада РААС. Повідомлялося, що поєднане застосування інгібіторів АПФ, блокаторів рецепторів ангіотензину ІІ чи аліскірену підвищує ризик розвитку артеріальної гіпотензії, гіперкаліємії, порушення функції нирок (у тому числі ГНН). Таким чином, подвійна блокада РААС шляхом поєднаного застосування інгібіторів АПФ, блокаторів рецепторів ангіотензину ІІ чи аліскірену не рекомендована.
У разі особливої необхідності у застосуванні терапії подвійної блокади її слід здійснювати під наглядом спеціаліста та регулярно перевіряти функцію нирок, рівні електролітів та АТ. Пацієнтам з діабетичною нефропатією не рекомендується одночасно застосовувати інгібітори АПФ та блокатори рецепторів ангіотензину ІІ.
Протеїнурія. Повідомлялося про поодинокі випадки розвитку протеїнурії у пацієнтів, особливо зі зниженою нирковою функцією або після прийому лізиноприлу у високих дозах. У разі клінічно значущої протеїнурії (понад 1 г/добу) лізиноприл слід застосовувати тільки після оцінки терапевтичної користі та потенційного ризику і при постійному контролі клінічних та біохімічних показників.
Застосування у період вагітності чи годування грудьми
Вагітність. Лікарський засіб протипоказаний для застосування вагітним або жінкам, які планують вагітність. Якщо під час лікування цим лікарським засобом підтверджується вагітність, його застосування слід негайно припинити і, якщо необхідно, замінити іншим лікарським засобом, дозволеним до застосування у вагітних.
Відомо, що тривалий вплив інгібіторів АПФ у ІІ та ІІІ триместр вагітності стимулює появу фетотоксичності (зниження ниркової функції, маловоддя, затримку окостеніння черепа) та неонатальної токсичності (ниркова недостатність, артеріальна гіпотензія, гіперкаліємія). У разі впливу інгібіторів АПФ у ІІ триместр вагітності рекомендується контролювати функцію нирок і кістки черепа за допомогою УЗД.
Немовлят, матері яких приймали лізиноприл, слід ретельно перевіряти на наявність артеріальної гіпотензії, олігурії та гіперкаліємії.
Годування грудьми. Оскільки інформація щодо можливості застосування лізиноприлу у період годування грудьми відсутня, прийом лізиноприлу у період годування грудьми не рекомендується. У цей період бажано застосовувати альтернативне лікування, профіль безпеки якого краще вивчений, особливо якщо вигодовують новонароджену чи недоношену дитину.
Здатність впливати на швидкість реакції при керуванні транспортними засобами чи роботі з іншими механізмами. Враховуючи можливість виникнення запаморочення та розвитку втомлюваності, лізиноприл може вплинути на здатність керування транспортними засобами та роботу з іншими механізмами, особливо на початку лікування. Тому слід утриматися від керування транспортними засобами та роботи з іншими механізмами до встановлення індивідуальної реакції на препарат.
Діти. Ефективність і безпека застосування препарату дітям не встановлені, тому його не слід застосовувати у педіатричній практиці.