Немеланомний рак шкіри.

Підвищення ризику виникнення немеланомного раку шкіри (НМРШ) зі збільшенням кумулятивної дози ГХТЗ було виявлено в двох фармакоепідеміологічних дослідженнях. Фотосенсибілізуюча дія ГХТЗ може виступати в якості можливого механізму розвитку даної патології.

Пацієнтів, які приймають ГХТЗ окремо або в комбінації з іншими лікарськими засобами, слід поінформувати про ризик розвитку НМРШ, особливо при тривалому застосуванні, про необхідність регулярної перевірки шкіри та про негайне повідомлення лікаря про нові ураження або про будь-які підозрілі новоутворення на шкірі, зміни уражень шкіри або родимок.

Для зниження ризику розвитку раку шкіри пацієнтам слід повідомити про можливі профілактичні заходи, такі як обмеження впливу сонячного світла і УФ-опромінення, а в разі їх впливу — про необхідність адекватного захисту шкірних покривів. Необхідно в найкоротші терміни обстежити підозрілі ураження шкірних покривів, включаючи гістологічне дослідження біопсійного матеріалу.

Пацієнтам, які раніше перенесли НМРШ, також може знадобитися перегляд застосування ГХТЗ.

Симптоматична артеріальна гіпотензія.

Симптоматична артеріальна гіпотензія рідко спостерігається у пацієнтів з неускладненою гіпертонічною хворобою та більш імовірна у пацієнтів з гіповолемією, електролітним дисбалансом (в т.ч. гіпонатріємією, гіпохлоремічним алкалозом, гіпомагніємією або гіпокаліємією), наприклад, при терапії діуретиками, при низькосольовій дієті, діалізі, діареї, блюванні або при тяжких формах ренінзалежної гіпертензії. Таким пацієнтам слід регулярно проводити визначення електролітів сироватки крові. Пацієнтам з підвищеним ризиком симптоматичної гіпотензії початок терапії та корекцію дози слід проводити під ретельним медичним контролем. Особлива увага необхідна пацієнтам з ішемічною хворобою серця або захворюваннями судин мозку, у яких надмірне зниження тиску може призвести до інфаркту міокарда або інсульту.

У разі розвитку артеріальної гіпотензії пацієнта слід покласти на спину і при необхідності зробити внутрішньовенне вливання фізіологічного розчину натрію хлориду. Транзиторна артеріальна гіпотензія при прийомі препарату не є протипоказанням для подальшого його застосування. Після нормалізації артеріального тиску та відновлення ефективного об’єму крові можливе поновлення терапії препаратом лізиноприл/гідрохлортіазид у зниженому дозуванні або окремо одним із компонентів.

У деяких пацієнтів із серцевою недостатністю і нормальним або зниженим артеріальним тиском лізиноприл може додатково знизити системний артеріальний тиск. Цей ефект — очікуваний і зазвичай не є причиною для припинення лікування. Якщо гіпотензія стає симптоматичною, може бути необхідним зменшення дози або припинення застосування комбінованого препарату лізиноприл/гідрохлортіазид.

Подвійна блокада ренін-ангіотензин-альдостеронової системи (РААС).

Одночасне застосування інгібіторів АПФ (у т.ч. лізиноприлу), блокаторів рецепторів ангіотензину II (БРА) або аліскірену збільшує ризик артеріальної гіпотензії, гіперкаліємії та зниження функції нирок (у т.ч. гострої ниркової недостатності). Тому подвійна блокада РААС шляхом комбінованого застосування інгібіторів АПФ з БРА або аліскіреном не рекомендується.

Якщо подвійна блокада РААС вважається абсолютно необхідною, це має відбуватися тільки під ретельним наглядом фахівців та при частому ретельному моніторингу функції нирок, рівня електролітів крові (особливо калію), артеріального тиску.

Інгібітори АПФ та БРА не слід застосовувати одночасно у пацієнтів з діабетичною нефропатією.

Попередня терапія діуретиками.

Симптоматична артеріальна гіпотензнія може виникати після початкової дози комбінованого препарату лізиноприл/гідрохлортіазид. Це більш імовірно у пацієнтів з дегідратацією та/або сольовим дефіцитом в результаті попередньої терапії діуретиками. Терапію діуретиками слід припинити за 2–3 дні до початку застосування комбінації лізиноприл/гідрохлортіазид. Якщо це неможливо, лікування слід розпочинати тільки з одного лізиноприлу в дозі 5 мг.

Стеноз аортального та/або мітрального клапана/гіпертрофічна кардіоміопатія.

Як і інші інгібітори АПФ, лізиноприл не рекомендується застосовувати пацієнтам зі стенозом мітрального клапана та з обструкцією відтоку з лівого шлуночка (наприклад, при аортальному стенозі або гіпертрофічній кардіоміопатії).

Порушення функції нирок.

Тіазиди не можуть бути прийнятними діуретиками для застосування пацієнтам з порушенням функції нирок. Вони неефективні при кліренсі креатиніну 30 мл/хв або нижче (помірна або тяжка ниркова недостатність).

Комбінований препарат лізиноприл/гідрохлортіазид не слід застосовувати в якості початкової терапії у будь-якого пацієнта з порушенням функції нирок.

Лізиноприл/гідрохлортіазид не слід призначати пацієнтам з нирковою недостатністю (кліренс креатиніну ≤ 80 мл/хв), доки шляхом титрування доз окремих активних речовин препарату не буде встановлена необхідність застосування саме таких доз, що містяться у комбінованій таблетці.

У пацієнтів із серцевою недостатністю артеріальна гіпотензія, що виникає після початку терапії інгібіторами АПФ, може призвести до подальших розладів функції нирок із можливим наступним розвитком оборотної (після відміни препарату) гострої ниркової недостатності.

У деяких пацієнтів з артеріальною гіпертензією без явних ознак хвороби нирок може спостерігатися незначне тимчасове підвищення рівня сечовини і креатиніну в сироватці крові, особливо якщо лізиноприл застосовувати одночасно з діуретиками. Імовірність цього явища вища у пацієнтів з уже існуючим порушенням функції нирок. Такий стан може потребувати зменшення дози та/або припинення застосування діуретика та/або лізиноприлу.

Пацієнти після трансплантації нирки.

Досвіду застосування препарату для лікування пацієнтів із нещодавно пересадженою ниркою немає, тому препарат не слід застосовувати цій групі пацієнтів.

Анафілактоїдні реакції при гемодіалізі.

Застосування лізиноприлу/гідрохлортіазиду не показане пацієнтам, які потребують діалізу з приводу ниркової недостатності.

Повідомлялося про випадки розвитку анафілактоїдних реакцій у пацієнтів, які проходили процедури гемодіалізу із застосуванням високопропускних мембран (наприклад, AN 69), і супутнім лікуванням інгібіторами АПФ. Таким пацієнтам рекомендується застосовувати інший тип мембран для діалізу або інший клас антигіпертензивних препаратів.

Анафілактоїдні реакції при аферезі ліпопротеїнів низької щільності (ЛПНЩ).

Зрідка повідомлялося про випадки анафілактоїдних реакцій, що загрожують життю, у пацієнтів, які отримували інгібітори АПФ під час аферезу ЛПНЩ з декстрансульфатом. Для уникнення цих реакцій перед кожною процедурою аферезу слід тимчасово призупиняти прийом інгібіторів АПФ.

Захворювання печінки.

Слід з обережністю застосовувати тіазиди пацієнтам з порушенням функції печінки або прогресуючим захворюванням печінки, оскільки незначні зміни водно-електролітного балансу можуть спровокувати раптову печінкову кому.

Дуже рідко застосування інгібіторів АПФ було пов’язано з синдромом, що розпочинається з холестатичної жовтяниці або гепатиту і прогресує до фулмінантного некрозу печінки, іноді з летальним наслідком. Механізм цього синдрому невідомий. Якщо у пацієнтів, які приймають лізиноприл/гідрохлортіазид, розвивається жовтяниця або значно підвищується активність печінкових ферментів у сироватці крові, препарат необхідно відмінити та залишити пацієнта під наглядом лікаря до зникнення симптомів.

Хірургічне втручання/загальна анестезія.

При значних хірургічних втручаннях або при анестезії із застосуванням препаратів, які спричиняють артеріальну гіпотензію, лізиноприл може блокувати утворення ангіотензину ІІ внаслідок компенсаторного вивільнення реніну, спричиняючи виражене непрогнозоване зниження артеріального тиску. У випадку розвитку артеріальної гіпотензії, яку можна пояснити цим механізмом, її слід коригувати шляхом збільшення ОЦК.

Метаболічні та ендокринні ефекти.

Відомо, що сумісне застосування інгібіторів АПФ та протидіабетичних препаратів (у т.ч. інсуліну) може спричинити підвищення концентрації глюкози крові, що знижує ризик розвитку гіпоглікемії. Цей феномен з більшою імовірністю розвивається у перші тижні комбінованої терапії та у пацієнтів з порушенням функції нирок (див. розділ «Взаємодія з іншими лікарськими засобами та інші види взаємодій»). Терапія тіазидами може спричинити порушення толерантності до глюкози та розвиток гіперглікемії. Тому може знадобитися корекція доз протидіабетичних засобів, включаючи інсулін. У хворих на цукровий діабет, які отримують пероральні протидіабетичні засоби або інсулін, рівень глюкози в плазмі крові слід ретельно контролювати впродовж першого місяця лікування інгібітором АПФ. Можлива маніфестація латентного цукрового діабету під час терапії тіазидами.

З терапією тіазидними діуретиками можуть бути пов’язані підвищення рівнів холестерину, вільного білірубіну (внаслідок витіснення зі зв’язку з альбумінами) і тригліцеридів у плазмі крові.

Тіазиди можуть знижувати рівень зв’язаного з білками йоду у плазмі крові без ознак порушення функції щитовидної залози.

У деяких пацієнтів застосування тіазидних діуретиків може спровокувати гіперурикемію та/або погіршити перебіг/спровокувати напад подагри у схильних до цього пацієнтів. Проте лізиноприл може збільшити виведення сечової кислоти і, таким чином, може послабити гіперурикемічний ефект гідрохлортіазиду.

Електролітний дисбаланс.

Усім пацієнтам, які отримують терапію діуретиками, слід проводити періодичне визначення рівня електролітів у сироватці крові для виявлення можливого водно-електролітного дисбалансу.

Тіазиди, включаючи гідрохлортіазид, можуть спричинити водно-електролітний дисбаланс, у т.ч. гіповолемію, гіпонатріємію, гіпокаліємію, гіпомагніємію, гіпохлоремічний алкалоз. Визначення рівнів електролітів у сироватці крові та сечі особливо важливо, коли пацієнт страждає надмірним блюванням та/або діареєю або отримує парентерально рідини. Попереджувальними симптомами водно-електролітного дисбалансу, незалежно від причини, є сухість у роті, відчуття спраги, слабкість, млявість, сонливість, неспокій, сплутаність свідомості, судоми, м’язові болі або судоми (крампи), м’язова втома, артеріальна гіпотензія, олігурія, тахікардія, нудота, блювання.

Препарат слід призначати з обережністю пацієнтам, які перебувають на безсольовій дієті.

У хворих з набряками в спекотну погоду може виникати дилюційна гіпонатріємія. Дефіцит хлоридів, як правило, незначний і не потребує лікування. Тіазиди збільшують екскрецію магнію з сечею, що може призвести до гіпомагніємії.

Також тіазиди можуть знижувати екскрецію кальцію з сечею і, як наслідок, спричиняти незначне транзиторне підвищення його рівня в плазмі крові. Значна гіперкальціємія може бути проявом латентного гіперпаратиреозу. Прийом тіазидів слід припинити перед обстеженням функції паращитовидних залоз.

Гіперкаліємія.

У деяких пацієнтів при прийомі інгібіторів АПФ, у тому числі лізиноприлу, відзначалося збільшення концентрації калію у сироватці крові. До факторів ризику виникнення гіперкаліємії належать ниркова недостатність, цукровий діабет, одночасне застосування калійзберігаючих діуретиків, калієвмісних харчових добавок або калієвмісних замінників солі, або інших препаратів, що спричиняють підвищення концентрації калію у сироватці крові (наприклад, гепарин, триметоприм). Якщо прийом вищезазначених засобів на фоні лікування інгібіторами АПФ визнається необхідним, рекомендується регулярний контроль рівня калію в сироватці крові.

Моніторинг рівня електролітів крові має особливо важливе значення для пацієнтів, які отримують калійзберігаючі діуретики та іАПФ або БРА з приводу серцевої недостатності. Також у таких випадках слід застосовувати найнижчі ефективні дози калійзберігаючих діуретиків та іАПФ/БРА. У випадку гіперкаліємії слід розглянути питання про призупинення або припинення лікування.

Цукровий діабет.

Пацієнтам, які приймають пероральні протидіабетичні препарати або інсулін, необхідно здійснювати ретельний глікемічний контроль, особливо впродовж першого місяця лікування інгібіторами АПФ.

Гіперчутливість/ангіоневротичний набряк.

Ангіоневротичний набряк обличчя, кінцівок, губ, язика, надгортаника, голосових зв’язок та/або гортані в окремих випадках спостерігався у пацієнтів, які лікувалися інгібіторами АПФ, включаючи лізиноприл. Ангіоневротичний набряк може розвинутися у будь-який час впродовж лікування. У такому випадку застосування лізиноприлу слід негайно припинити, провести відповідне лікування та спостерігати за пацієнтом до повного зникнення симптомів.

Навіть у випадках, коли набряк обмежується тільки язиком і ознаки порушення дихання відсутні, пацієнти можуть потребувати тривалого нагляду, оскільки лікування антигістамінними препаратами та кортикостероїдами може виявитися недостатньо.

Дуже рідко були зареєстровані летальні випадки внаслідок ангіоневротичного набряку гортані або язика. Якщо набряк поширюється на язик, голосові зв'язки або гортань, може виникнути обструкція дихальних шляхів, особливо у пацієнтів, які раніше перенесли хірургічне втручання на органах дихання. У таких випадках слід негайно вжити заходи невідкладної терапії (введення адреналіну (епінефрину) та/або підтримка прохідності дихальних шляхів). Пацієнт має перебувати під ретельним медичним наглядом до повного і стійкого зникнення симптомів.

Ангіоневротичні набряки при застосуванні інгібіторів АПФ частіше виникали у представників негроїдної раси, ніж у пацієнтів інших рас.

У пацієнтів з ангіоневротичним набряком в анамнезі, не пов’язаним із терапією інгібіторами АПФ, може підвищуватися ризик його розвитку при застосуванні інгібіторів АПФ.

У пацієнтів, які отримують тіазиди, можуть виникати реакції гіперчутливості (з/без алергії або бронхіальної астми в анамнезі). На фоні застосування препарату можливе загострення перебігу захворювань сполучної тканини, у т.ч. системного червоного вовчаку.

Анафілактоїдні реакції при десенсибілізуючій терапії.

У пацієнтів, які отримували інгібітори АПФ, під час десенсибілізуючої терапії алергенами (наприклад, отрутою перетинчастокрилих), розвивалися тривалі анафілактоїдні реакції. При утриманні від прийому інгібіторів АПФ на час десенсибілізації таких реакцій можна уникнути, проте випадкове повторне введення інгібіторів АПФ знову провокувало розвиток анафілактоїдних реакцій.

Нейтропенія/агранулоцитоз/тромбоцитопенія/анемія.

У пацієнтів, які приймають інгібітори АПФ, були зареєстровані випадки нейтропенії/агранулоцитозу, тромбоцитопенії та анемії. При нормальній функції нирок і при відсутності будь-яких інших ускладнючих факторів нейтропенія розвивається рідко. Нейтропенія і агранулоцитоз є оборотними після припинення прийому інгібіторів АПФ.

Лізиноприл слід застосовувати особливо обережно пацієнтам із дифузними захворюваннями сполучної тканини, при лікуванні імунодепресантами, алопуринолом або прокаїнамідом, а також при комбінації цих ускладнюючих факторів, особливо за наявності вже існуючого порушення функції нирок.

У деяких із цих пацієнтів розвивалися тяжкі інфекції, які іноді не реагували на інтенсивну терапію антибіотиками. При застосуванні лізиноприлу таким пацієнтам рекомендується проводити періодичний контроль кількості лейкоцитів, а також пацієнтів слід попередити про необхідність інформування лікаря про будь-які ознаки інфекції.

Хоріоїдальний випіт, гостра міопія і вторинна закритокутова глаукома.

Гідрохлортіазид, що входить до складу препарату, може спричинити реакцію ідіосинкразії, що призводить до появи хоріоїдального випоту з дефектом поля зору, розвитку гострої транзиторної міопії та гострої закритокутової глаукоми. Симптоми характеризуються гострим початком зниження гостроти зору та/або очного болю і зазвичай розвиваються від кількох годин до кількох тижнів від початку лікування гідрохлортіазидом.

Нелікована гостра закритокутова глаукома може призвести до постійної втрати зору. Першочерговим заходом є припинення застосування гідрохлоротіазіду якомога швидше. Надалі слід розглянути невідкладне медикаментозне або хірургічне лікування, якщо внутрішньоочний тиск залишається неконтрольованим. Фактором ризику розвитку гострої закритокутової глаукоми може бути алергія на сульфонаміди або пеніциліни в анамнезі.

Гостра респіраторна токсичність.

Після прийому гідрохлортіазиду повідомлялося про дуже рідкісні випадки гострої респіраторної токсичності, включаючи гострий респіраторний дистрес-синдром (ГРДС). Набряк легенів зазвичай розвивається протягом кількох хвилин або годин після його прийому. На початку захворювання симптоми включають задишку, лихоманку, погіршення легеневої функції та гіпотензію. Якщо є підозра на ГРДС, прийом гідрохлортіазиду слід припинити та провести відповідне лікування. Гідрохлортіазид не слід призначати пацієнтам, які раніше перенесли ГРДС після прийому гідрохлортіазиду.

Етнічні особливості.

У представників негроїдної раси, які застосовували інгібітори АПФ, частіше виникали ангіоневротичні набряки порівняно з пацієнтами інших рас. Як і у випадку інших інгібіторів АПФ, антигіпертензивна дія лізиноприлу менш виражена у пацієнтів негроїдної раси, ніж у пацієнтів інших рас, можливо, внаслідок більшої поширеності серед гіпертензивних пацієнтів негроїдної раси осіб з низьким рівнем реніну у крові.

Кашель.

При лікуванні інгібіторами АПФ повідомлялося про виникнення непродуктивного персистуючого кашлю, який проходить після відміни препарату. Кашель, спричинений інгібіторами АПФ, слід диференціювати від кашлю при інших захворюваннях.

Первинний гіперальдостеронізм.

У пацієнтів, які страждають на первинний гіперальдостеронізм, інгібітори АПФ неефективні, тому препарат не слід застосовувати для цієї групи пацієнтів.

Літій.

Зазвичай не рекомендується одночасне застосування літію та лізиноприлу.

Пацієнти літнього віку.

За данними клінічних досліджень ефективність та переносимість одночасного застосування лізиноприлу і гідрохлортіазиду були однакові як у пацієнтів літнього віку, так і у молодших пацієнтів з артеріальною гіпертензією.

Коригувати дозування пацієнтам літнього віку не потрібно. Якщо у пацієнта літнього віку спостерігається зниження функції нирок, слід скоригувати початкову дозу лізиноприлу (див. «Ниркова недостатність»).

Вагітність.

Не слід розпочинати прийом інгібіторів АПФ у період вагітності. Якщо продовження терапії інгібіторами АПФ вважається необхідним, пацієнток, які планують вагітність, слід перевести на альтернативну антигіпертензивну терапію препаратами, що мають встановлений профіль безпеки для застосування у період вагітності. При діагностуванні вагітності лікування інгібіторами АПФ слід негайно припинити і за необхідності слід розпочати альтернативну терапію (див. розділи «Протипоказання» та «Застосування у період вагітності або годування груддю»).

Реакції фотосенсибілізації.

Під час лікування тіазидами повідомлялося про випадки реакцій фотосенсибілізації. Якщо впродовж лікування виникають реакції фотосенсибілізації, рекомендовано відмінити препарат. Якщо лікар вважає, що препарат необхідно призначити повторно, рекомендовано захищати ділянки тіла, що піддаються впливу сонячних променів або штучного УФ-опромінення, та обмежити перебування на сонці.

Антидопінговий тест.

Гідрохлортіазид, що міститься в цьому препараті, може спричинити хибно-позитивний результат допінг-тесту.

Антигіпертензивна дія гідрохлортіазиду може посилитися після симпатектомії.

У період лікування Ліпразидом не рекомендується вживання алкоголю.