гіпотензія. Як і інші інгібітори АПФ, Зокардіс^® може спричинити значне зниження АТ, особливо після застосування першої дози, хоча симптоматична гіпотензія у пацієнтів з АГ без ускладнень спостерігається рідко.
Вона більш вірогідна для пацієнтів, у яких об’єм крові та електролітів виснажені через терапію діуретиками, обмеження солі в дієті, діарею чи блювання, або у таких, які мають серйозну ренін-залежну гіпертензію.
У пацієнтів із серцевою недостатністю, що пов’язана або не пов’язана із нирковою недостатністю, спостерігається симптоматична гіпотензія. Вона більш вірогідна у пацієнтів із більш важкою серцевою недостатністю, що пов’язана із застосуванням високих доз петльових діуретиків, гіпонатріємією або порушеннями функції нирок. Для пацієнтів із підвищеним ризиком симптоматичної гіпотензії лікування необхідно починати під суворим медичним наглядом, бажано — у клініці, з використанням низьких доз та ретельного титрування доз.
У разі можливості на початку терапії Зокардісом лікування діуретиками необхідно тимчасово припинити.
Такий самий підхід застосовується також до пацієнтів зі стенокардією або цереброваскулярним захворюванням, у яких надлишкова гіпотензія може призвести до інфаркту міокарда або цереброваскулярного нападу.
У разі розвитку гіпотензії пацієнта слід перевести у положення лежачи на спині. Може бути необхідним заміщення електролітного об’єму шляхом в/в введення фізіологічного розчину. Поява гіпотензії після першого дозування не заперечує наступного ретельного титрування дози препарату після ефективного контролю.
У деяких пацієнтів із серцевою недостатністю з нормальним або зниженим АТ при застосуванні Зокардісу може виникати додаткове зниження системного АТ. Цей ефект є очікуваним та зазвичай не є причиною припинення лікування. Якщо гіпотензія стає симптоматичною, може бути потрібне зменшення дози або припинення терапії Зокардісом.
Гіпотензія при гострому інфаркті міокарда. Лікування Зокардісом не слід розпочинати пацієнтам із гострим інфарктом міокарда, якщо існує ризик додаткової серйозної гемодинамічної депресії після лікування вазодилататорами. Це стосується пацієнтів із систолічним АТ <100 мм рт. ст. або у разі появи кардіогенного шоку. Лікування Зокардісом пацієнтів із гострим інфарктом міокарда може призводити до важкої гіпотензії. У випадку тривалої гіпотензії (систолічний АТ <90 мм рт. ст. протягом більше ніж 1 год) застосування Зокардісу необхідно припинити. У пацієнтів із важкою серцевою недостатністю після гострого інфаркту міокарда Зокардіс^® необхідно застосовувати тільки якщо пацієнт має стабільний гемодинамічний стан.
Пацієнти з гострим інфарктом міокарда з печінковою недостатністю. Ефективність та безпека застосування Зокардісу пацієнтам з інфарктом міокарда із печінковою недостатністю не встановлена. Тому Зокардіс^® даним групам пацієнтів не слід застосовувати.
Пацієнти літнього віку. Зокардіс слід з обережністю застосовувати у пацієнтів з інфарктом міокарда віком від 75 років.
Пацієнти з реноваскулярною АГ. Існує підвищений ризик появи тяжкої гіпотензії та ниркової недостатності, коли пацієнтам з реноваскулярною АГ та раніше існуючим білатеральним стенозом ниркової артерії або стенозом ниркової артерії у разі наявності лише однієї нирки застосовувати інгібітори АПФ. Додатковим фактором може бути лікування діуретиками. Навіть у пацієнтів із монолатеральним стенозом ниркової артерії може виникати втрата функції нирок при лише слабких змінах рівня сироваткового креатиніну. Якщо лікування Зокардісом вважається абсолютно необхідним, його слід розпочинати в госпіталі під суворим медичним наглядом, низьких доз та при ретельному титруванні дози. На початку терапії Зокардісом лікування діуретиками слід тимчасово припинити та проводити моніторинг функції нирок протягом декількох перших тижнів терапії.
Пацієнти з нирковою недостатністю. Зокардіс необхідно обережно застосовувати пацієнтам із нирковою недостатністю, оскільки вони потребують зменшеного дозування. При терапії вважається важливим ретельний моніторинг функції нирок. Випадки ниркової недостатності виникали при застосуванні інгібіторів АПФ, переважно у пацієнтів із важкою серцевою недостатністю або існуючим захворюванням нирок, включно зі стенозом ниркової артерії. У деяких пацієнтів з існуючим незначним захворюванням нирок виникає підвищення концентрацій сечовини та креатиніну в крові, зокрема — при одночасному застосуванні з діуретиком. Може знадобитися зменшення дози інгібітора АПФ та/або припиненні застосування діуретика. Протягом декількох перших тижнів терапії рекомендується проводити моніторинг функції нирок.
Ефективність та безпека Зокардісу у пацієнтів з інфарктом міокарда із нирковими порушеннями не встановлена. Тому при нирковій недостатності (креатинін сироватки ≥2,1 мг/дл і протеїнурії ≥500 мг/добу) та інфаркті міокарда не слід застосовувати Зокардіс.
Пацієнти, які перебувають на діалізі. У пацієнтів на діалізі з високопроточними поліакрилонітрильними мембранами (наприклад, AN 69), які отримують інгібітори АПФ, можливі анафілактичні реакції, такі як набряк обличчя, припливи, гіпотензія та задишка на перших хвилинах процедури гемодіалізу. Рекомендується застосовувати альтернативну мембрану або інший антигіпертензивний медичний продукт.
Ефективність та безпека Зокардісу у пацієнтів з інфарктом міокарда, які перебувають на гемодіалізі, не встановлена. Тому таким пацієнтам його не слід застосовувати
Пацієнти, яким проводять аферез ЛПНЩ. У пацієнтів, які застосовують інгібітори АПФ та проводять аферез ЛПНЩ із декстран сульфатом, можливі анафілактичні реакції, подібні до реакцій, що спостерігаються при діалізі з високопроточними поліакрилонітрильними мембранами (див. вище). Для таких пацієнтів рекомендується застосування антигіпертензивних препаратів іншого класу.
Анафілактичні реакції при десенсибілізації або після укусів комах. Зрідка у пацієнтів, які застосовують інгібітори АПФ, при десенсибілізуючому лікуванні (наприклад, від отрути перетинчастокрилих комах) або після укусів комах виникають загрозливі для життя анафілактичні реакції. Для таких пацієнтів реакцій такого типу намагалися уникати шляхом тимчасової відміни інгібіторів АПФ, але вони поновлювалися при повторному застосуванні лікарського засобу. Тому для пацієнтів, які застосовують інгібітори АПФ, при зазначених процедурах десенсибілізації необхідна особлива обережність.
Трансплантація нирки. Відсутній досвід застосування Зокардісу у пацієнтів із нещодавнім проведенням трансплантації нирки.
Первинний альдостеронізм. Пацієнти із первинним альдостеронізмом у цілому не реагуватимуть на антигіпертензивні препарати, що діють через пригнічення ренін-ангіотензинової системи. Тому застосування цього препарату не рекомендується.
Гіперчутливість/ангіоневротичний набряк. У пацієнтів може виникати ангіоневротичний набряк обличчя, кінцівок, губ, слизових оболонок, язика, голосової щілини та/або гортані, що найчастіше проявляється у перші тижні лікування інгібіторами АПФ. Однак зрідка важкий ангіоневротичний набряк може розвинутися після тривалого лікування інгібіторами АПФ. Лікування інгібіторами АПФ слід швидко припинити та замінити препаратами, що належать до іншого класу.
Ангіоневротичний набряк язика, голосової щілини або гортані може бути летальним. Слід застосувати невідкладну терапію, що може включати, але не обмежуватися наступним: струменеве введення розчину адреналіну підшкірно 1:1000 (від 0,3 до 0,5 мл) або повільне в/в введення адреналіну у дозі 1 мг/мл (розведений згідно з інструкцією) з суворим контролем ЕКГ та АТ. Пацієнта необхідно госпіталізувати та контролювати його стан протягом не менше 12–24 год і не виписувати до повного зникнення симптомів.
Навіть у випадках, коли виникає тільки набряк язика без респіраторного дистрес-синдрому, може знадобитися спостереження за станом пацієнта, оскільки лікування антигістамінами та кортикостероїдами може бути недостатньо.
Інгібітори АПФ викликають більш високий ступінь ангіоневротичного набряку у чорношкірих пацієнтів, ніж у представників інших рас.
При застосуванні інгібітора АПФ у пацієнтів з ангіоневротичним набряком в анамнезі, що не зумовлений терапією інгібіторами АПФ, ризик ангіоневротичного набряку може зростати (див. ПРОТИПОКАЗАННЯ).
Одночасне застосування інгібіторів АПФ та сакубітрилу/валсартану протипоказане через підвищений ризик розвитку ангіоневротичного набряку. Лікування сакубітрилом/валсартаном слід починати не раніше ніж через 36 год після останнього прийому лікарського засобу Зокардіс. Лікування препаратом Зокардіс слід починати не раніше ніж через 36 год після останнього прийому сакубітрилу/валсартану (див. ПРОТИПОКАЗАННЯ та ВЗАЄМОДІЯ З ІНШИМИ ЛІКАРСЬКИМИ ЗАСОБАМИ).
Одночасне застосування інгібіторів АПФ із рацекадотрилом, інгібіторами mTOR (наприклад сиролімусом, еверолімусом, темсиролімусом) та вілдагліптином може підвищити ризик розвитку ангіоневротичного набряку (наприклад набряк дихальних шляхів або язика із порушенням дихання або без) (див. ВЗАЄМОДІЯ З ІНШИМИ ЛІКАРСЬКИМИ ЗАСОБАМИ). Пацієнтам, які вже застосовують інгібітори АПФ, слід дотримуватися особливої обережності на початковому етапі терапії рацекадотрилом, інгібіторами mTOR (наприклад сиролімусом, еверолімусом, темсиролімусом) та вілдагліптином.
Кашель. При лікуванні Зокардісом може виникнути сухий та непродуктивний кашель, що зникає після припинення застосування Зокардісу. Кашель, спричинений застосуванням інгібіторів АПФ, слід розглядати при проведенні диференційного діагнозу кашлю.
Печінкова недостатність. Рідко застосування інгібіторів АПФ супроводжувалося синдромом, що починається з холестатичної жовтяниці та прогресує до фульмінантного некрозу печінки та (іноді) до летального наслідку. Механізм такого синдрому не встановлений. Пацієнти, які застосовують інгібітори АПФ та у яких виникла жовтяниця або значне підвищення рівня печінкових ферментів, повинні припинити прийом інгібіторів АПФ та отримати відповідну медичну допомогу.
Калій у сироватці крові. Інгібітори АПФ можуть спричинити гіперкаліємію, оскільки вони інгібують вивільнення альдостерону. У пацієнтів із нормальною функцією нирок ефект зазвичай незначний. Однак у пацієнтів із порушеннями функції нирок та/або у пацієнтів, які застосовують харчові добавки, що містять калій (включаючи сольові замінники), калійзберігаючі діуретики, гепарин, триметоприм або ко-тримоксазол, також відомий як триметоприм/сульфаметоксазол, та особливо антагоністи альдостерону або блокатори рецепторів ангіотензину, може виникнути гіперкаліємія. Калійзберігаючі діуретики та блокатори рецепторів ангіотензину слід застосовувати з обережністю у пацієнтів, які приймають інгібітори АПФ, а також слід контролювати вміст калію у сироватці крові та функціональний стан нирок (див. ВЗАЄМОДІЯ З ІНШИМИ ЛІКАРСЬКИМИ ЗАСОБАМИ).
Подвійна блокада РААС. Існують докази, що одночасне застосування інгібіторів АПФ, блокаторів рецепторів ангіотензину II або аліскірену збільшує ризик появи гіпотензії, гіперкаліємії і зниження функції нирок (у тому числі гострої ниркової недостатності). Тому подвійна блокада РААС шляхом комбінованого застосування інгібіторів АПФ, блокаторів рецепторів ангіотензину II або аліскірену не рекомендується (див. ВЗАЄМОДІЯ З ІНШИМИ ЛІКАРСЬКИМИ ЗАСОБАМИ та Фармакодинаміка).
Якщо терапія подвійної блокади вважається абсолютно необхідною, її мають проводити тільки під наглядом фахівців та за умови частого ретельного контролю функції нирок, електролітів і АТ.
Інгібітори АПФ та блокатори рецепторів ангіотензину II, не слід застосовувати одночасно пацієнтам з діабетичною нефропатією.
Хірургічна операція/анестезія. Інгібітори АПФ можуть спричиняти артеріальну гіпотензію і навіть шоковий стан у пацієнтів, яким проводять порожнинні операції, або під час анестезії, оскільки вони можуть блокувати утворення ангіотензину II, що призводить до компенсаторного вивільнення реніну. Якщо неможливо відмовитись від інгібітору АПФ, то слід ретельно контролювати інтраваскулярний та плазмовий об’єм.
Аортальний, мітральний стеноз або гіпертрофічна кардіоміопатія. Інгібітори АПФ слід застосовувати з обережністю для лікування пацієнтів із мітральним стенозом та наявністю перешкод для відтоку крові із лівого шлуночка.
Нейтропенія/агранулоцитоз. Були повідомлення про виникнення нейтропенії/агранулоцитозу, тромбоцитопенії та анемії у пацієнтів, які застосовували інгібітори АПФ. Вважається, що ризик нейтропенії залежить від дози та типу інгібітору АПФ, а також клінічного статусу пацієнта. Нейтропенія рідко розвивається у пацієнтів із неускладненою клінічною картиною. Нейтропенія може розвинутись у пацієнтів з легким ступенем ниркової недостатності та особливо при патології судин як прояву колагенозу, наприклад, при системному червоному вовчаку, склеродермії, при лікуванні імунодепресантами, алопуринолом, прокаїнамідом, а також при поєднанні цих ускладнюючих факторів. У деяких із цих пацієнтів розвиваються серйозні інфекції, що в певних випадках не відповідають на інтенсивну терапію антибіотиками.
При застосуванні зофеноприлу у таких пацієнтів рекомендується визначати кількість білих клітин крові та проводити диференційний аналіз перед терапією, кожні 2 тиж протягом перших 3 міс терапії зофеноприлом та періодично після її завершення. При лікуванні слід рекомендувати пацієнтам повідомляти про будь-які ознаки інфекції (наприклад, запалення у горлі, лихоманка) та проводити диференційний підрахунок білих клітин крові. При встановленні чи підозрі на нейтропенію (кількість нейтрофілів <1000/мм³) зофеноприл та інші супутні препарати слід відмінити.
Зазначений синдром є оборотним після відміни інгібітору АПФ.
Псоріаз. Інгібітори АПФ слід з обережністю застосовувати для лікування пацієнтів, хворих на псоріаз.
Протеїнурія. Протеїнурія може виникати, зокрема, у пацієнтів, які вже мають порушення ниркової функції або які приймають відносно високі дози інгібіторів АПФ. У хворих із захворюванням нирок в анамнезі необхідно визначати вміст білка у сечі (тест-полоска у першій ранішній порції сечі) до лікування та періодично після його початку.
Пацієнти з цукровим діабетом. У пацієнтів з цукровим діабетом, які вже застосовують протидіабетичні препарати або інсулін, у перший місяць лікування інгібітором АПФ слід ретельно контролювати рівень цукру в крові (див. ВЗАЄМОДІЯ З ІНШИМИ ЛІКАРСЬКИМИ ЗАСОБАМИ).
Літій. Комбінація літію та Зокардісу в цілому не рекомендується (див. ВЗАЄМОДІЯ З ІНШИМИ ЛІКАРСЬКИМИ ЗАСОБАМИ).
Раса. Як і інші інгібітори АПФ, зофеноприл може бути менш ефективним при зменшенні АТ у пацієнтів негроїдної раси, ніж у представників інших рас.
Інгібітори АПФ мають більший ризик виклику ангіоневротичного набряку у пацієнтів негроїдної раси.
Вагітність. Зокардіс^® протипоказаний вагітним та жінкам, які планують завагітніти. Якщо під час лікування Зокардісом підтверджується вагітність, його застосування необхідно негайно припинити і замінити іншим лікарським засобом, дозволеним для застосування вагітним.
Інше. Цей лікарський засіб містить лактозу, тому його не слід застосовувати пацієнтам з рідкісною спадковою патологією, що супроводжується непереносимістю галактози, дефіцитом лактази або порушенням метаболізму глюкози-галактози.
Застосування у період вагітності або годування груддю. Інгібітори АПФ протипоказані вагітним та жінкам, які планують завагітніти (див. ПРОТИПОКАЗАННЯ). Епідеміологічні дані стосовно ризику тератогенезу внаслідок застосування інгібіторів АПФ у I триместрі вагітності не є неспростовними, однак незначне підвищення ризику не виключається. У разі необхідності тривалої терапії інгібіторами АПФ жінкам, які планують вагітність, показане альтернативне лікування антигіпертензивними засобами, безпека застосування яких доведена. Якщо під час лікування цим лікарським засобом підтверджується вагітність, його застосування необхідно негайно припинити і замінити іншим лікарським засобом, дозволеним до застосування вагітним. У випадку застосування інгібіторів АПФ у II та III триместрах вагітності не виключена поява ефектів фетотоксичності (погіршення ниркової функції, маловоддя, затримка осифікації кісток черепа), а у новонароджених — ниркової недостатності, артеріальної гіпотензії та гіперкаліємії. У випадку появи ефектів фетотоксичності під час терапії інгібітором АПФ у II та III триместрах вагітності пацієнткам показане ультразвукове дослідження для перевірки функції нирок та стану кісток черепа. Дітей, матері яких у період вагітності застосовували інгібітори АПФ слід ретельно спостерігати на рахунок артеріальної гіпотензії.
Лактація. Оскільки інформація про застосування зофеноприлу у період годування груддю відсутня, його застосування не рекомендується. У період годування груддю, особливо новонароджених або недоношених дітей, краще застосовувати альтернативні, більш безпечні лікарські засоби.
Діти. Безпека та ефективність застосування Зокардісу дітям та підліткам (віком до 18 років) не встановлені, тому його не слід призначати дітям.
Здатність впливати на швидкість реакції при керуванні транспортними засобами або іншими механізмами. Досліджень стосовно впливу зофеноприлу на здатність керувати транспортними засобами або роботі з іншими механізмами не проводили. Під час застосування препарату можуть виникнути сонливість, запаморочення або втомлюваність, тому пацієнти повинні це враховувати і з обережністю оцінювати свою здатність до керування транспортними засобами або роботі з іншими механізмами.