Бісакодил — основна характеристика
Бісакодил [4,4-диацетокси-дифеніл-(піридил-2)-метан] — проносний лікарський засіб (Lawrensia S., Raja A., 2020). Згідно з АТС-класифікацією належить до лікарських засобів, що застосовуються для лікування закрепів. Бісакодил (похідне дифенілметану) доступний як проносний препарат з 1952 р. (Kamm M.A. et al., 2011). В Україні препарат випускається у формі таблеток і супозиторіїв, відпускається з аптек без рецепта. Проносний ефект препарату виявляється розм’якшенням і розрідженням калових мас (інструкція МОЗ України).
Препарат зменшує вираженість симптомів, зумовлених закрепом, і тим самим покращує якість життя пацієнта, пов’язану із захворюванням. Бісакодил застосовується як проносний засіб першої лінії для лікування функціонального закрепу, а останнім часом — для полегшення підготовки кишечнику перед діагностичними процедурами (наприклад колоноскопія, ректороманоскопія), хірургічним втручанням або фармакологічною провокацією при манометрії товстої кишки (Kienzle-Horn S. et al., 2006).
Після прийому всередину бісакодил починає діяти в товстій кишці протягом 6–12 год, а після ректального введення — протягом 15–60 хв.

Закреп ― проблема? Місце проносних препаратів у лікуванні закрепу. Бісакодил

Закреп — поширене захворювання, яке характерне як для дітей, так і дорослих, особливо похилого віку. Закреп може прогресувати до фекального закупорювання (при якому пряма кишка закупорюється нерухомими каловими масами), що ще більше погіршує якість життя пацієнтів і збільшує витрати на медичне обслуговування. Закреп — один з найпоширеніших амбулаторних діагнозів шлунково-кишкових захворювань (Bashir A., Sizar O., 2020). Існує кілька груп препаратів для симптоматичного лікування закрепу. До них належать (згідно з АТС-класифікацією):

проносні засоби, які розм’якшують калові маси;
контактні проносні препарати;
проносні засоби, що формують об’єм;
осмотичні проносні засоби;
проносні засоби в клізмах;
інші засоби, що застосовуються для лікування закрепів.

Закреп — один з найбільш частих хронічних розладів травлення у дорослих. Сьогодні Римські критерії III використовуються для визначення функціонального закрепу. Хронічний закреп — це закреп, на який не відмічається реакції після 6 міс лікування звичайними методами. Звичайне лікування закрепу включає правильну дієту, підвищення фізичної активності, застосування лікарських засобів для симптоматичного лікування закрепу та інші методи лікування.
У близько 5% пацієнтів відзначають тяжкі або хронічні закрепи і не виявляють реакції на вищевказане лікування (Nelson A.D. et al., 2017).
Хронічний ідіопатичний закреп (ХІЗ) — один з найбільш частих шлунково-кишкових розладів, поширеність якого в світі становить 14%. Він частіше виявляється у жінок, і його поширеність збільшується з віком. Існує три підтипи ХІЗ: диссинергічна дефекація, повільний транзитний закреп і нормальний транзитний закреп, який є найбільш поширеним підтипом. Клінічна оцінка пацієнта із закрепом вимагає ретельного збору анамнезу, щоб виявити будь-які симптоми, що викликають тривогу пацієнта, які потребують подальшого обстеження за допомогою колоноскопії та інших методів діагностики (Black C.J., Ford A.C., 2018).
Пацієнтів з хронічним ідіопатичним закрепом можна розділити на дві основні категорії: з утрудненою дефекацією (але з нормальною частотою дефекації) і з транзитними аномаліями (які можуть виявлятися нечастою дефекацією) (Frizelle F., Barclay M., 2007).
Оскільки препарат бісакодил належить до групи проносних лікарських засобів, його також активно приймають для короткочасного симптоматичного лікування закрепу. Однак важливо пам’ятати, що, як і всі проносні лікарські засоби, бісакодил не слід приймати щодня більше 5 днів, не вивчивши причини закрепу. Слід уникати тривалого, більше 7 днів, і систематичного застосування лікарського засобу, оскільки це може призвести до атонії кишечнику і неможливості дефекації без застосування більш сильних проносних засобів (інструкція МОЗ України).

Бісакодил. Механізм його дії

Мішень дії бісакодилу — ШКТ (Kienzle-Horn S. et al., 2006). Абсорбція з ШКТ мінімальна, оскільки лікарська форма для прийому всередину — таблетка, вкрита оболонкою, яка стійка до руйнування в шлунку і тонкій кишці, тим самим забезпечується проникнення таблетки в товсту кишку в незміненому вигляді. Потім бісакодил розчиняється в товстій кишці і таким чином проявляється проносний ефект препарату після прийому всередину (Kienzle-Horn S. et al., 2006). Кишкова деацетилаза і бактеріальні ферменти гідролізують бісакодил до деацетильованого активного метаболіту, біс-(п-гідроксифеніл)-піридил-2-метану, який стимулює слизову оболонку кишечнику, викликаючи його перистальтику, яка є однією із складових прояву механізму проносної дії препарату (Manabe N. et al., 2009).
Активний метаболіт бісакодилу виявляє подвійну дію на товсту кишку, включаючи антиабсорбтивно-секреторний ефект і прямий прокінетичний ефект за рахунок стимуляції парасимпатичних нервових закінчень у слизовій оболонці товстої кишки (Manabe N. et al., 2009). Він діє локально в товстій кишці, стимулюючи міоелектричну і рухову активність товстої кишки і секрецію кишечнику, тим самим посилюючи моторику товстої кишки, скорочуючи загальний час проходження через товсту кишку калу і збільшуючи вміст води в ньому (Hervé S. et al., 2004). R.N. Ratnaike і співавтори продемонстрували, що бісакодил погіршує абсорбцію рідини за рахунок активації аденілатциклази в ентероцитах тонкої кишки, що збільшує кількість цАМФ і викликає активну секрецію Cl^- і HCO₃^-, пасивний відтік Na⁺, K⁺ і води і інгібування Na⁺ і Cl^- (Ratnaike R.N. et al., 1998). Бісакодил може також виявляти послаблювальний ефект, знижуючи експресію аквапоринів 3 (AQP3) в товстій кишці, тим самим пригнічуючи перенесення води з кишечнику в клітини судинної системи (Ikarashi N. et al., 2011).
Y.W. Min і співавтори провели дослідження, яке продемонструвало, що бісакодил підвищує тонус поздовжніх м’язів сигмовидної кишки за рахунок прямого впливу на гладкий м’яз, але не на круговий м’яз товстої кишки, і припустили, що бісакодил може ефективно застосовуватися для симптоматичного лікування закрепів у пацієнтів із нейропатією (Min Y.W. et al., 2018; Lawrensia S., Raja A., 2020).

Застосування і шляхи введення бісакодилу

Бісакодил може вводитися перорально або ректально. Дорослим і дітям віком старше 10 років бісакодил призначають у дозах 5–10 мг в таблетках щодня на ніч/перед сном, оскільки він діє протягом 6–12 год після перорального прийому, так що терапевтичний ефект виявляється вранці. Його також можна вводити в дозі 10 мг у формі ректального супозиторія вранці, тому що в цій лікарській формі бісакодил діє протягом 15–60 хв після ректального введення.
Дози 10–20 мг вводяться перорально для повного випорожнення кишечнику (перед проведенням діагностичних процедур або хірургічним втручанням), а наступного ранку вводяться 10 мг у формі супозиторія (Manabe N. et al., 2009).
Дітям віком 4–10 років бісакодил призначають перорально або ректально в дозах 5 мг/добу за один прийом на ніч.
Тривале застосування бісакодилу може призвести до зниження його ефективності, оскільки бісакодил підвищує синтез простагландину Е2 (PGE2), що знижує експресію аквопорину 3 (AQP3), а ефективність речовин, що знижують експресію AQP3 в товстій кишці, може знизитися при тривалому застосуванні (Ikarashi N. et al., 2011).

Побічні ефекти, передозування. Взаємодія бісакодилу з іншими препаратами

Найбільш частими побічними ефектами, які відмічають у більш ніж 5% пацієнтів, що приймають бісакодил, є діарея, біль у животі (в основному у верхній частині живота) і головний біль. Часте застосування бісакодилу може викликати дискомфорт у животі і переймоподібний біль. Зазвичай препарат добре переноситься, безпечний і ефективний для дорослих і дітей. Інші побічні ефекти бісакодилу включають м’язову слабкість, нудоту, блювання, анорексію і подразнення прямої кишки. Ректальне введення бісакодилу може викликати подразнення слизової оболонки прямої кишки, відчуття печіння і проктит у легкій формі. Бісакодил взаємодіє з іншими препаратами, такими як дигоксин, антациди і антагоністи Н₂-рецепторів. D.J. Wang і співавтори дійшли висновку, що бісакодил перешкоджає абсорбції дигоксину, що призводить до зниження концентрації дигоксину в сироватці крові (Wang D.J. et al., 1990). Антациди і антагоністи Н₂-рецепторів викликають занадто швидке розчинення ентеросолюбільного покриття і можуть викликати подразнення шлунка або дванадцятипалої кишки при введенні протягом 1 год після прийому таблеток бісакодилу (Lawrensia S., Raja A., 2020).
Передозування бісакодилу може викликати діарею, яка призводить до електролітних порушень, включаючи гіпокаліємію, гіпокальціємію, метаболічний ацидоз або алкалоз, які також можуть викликати блювання і м’язову слабкість. Короткочасне застосування (3 дні) в рекомендованій дозі не впливає на електроліти сироватки крові (Kienzle-Horn S. et al., 2006; Lawrensia S., Raja A., 2020).

Протипоказання

Бісакодил протипоказаний пацієнтам з гострими шлунково-кишковими захворюваннями, такими як апендицит або діарея, з кишковою непрохідністю або підозрою на непрохідність кишечнику, перфорацією кишечнику, колітом, токсичним мегаколоном, тяжким зневодненням, електролітним дисбалансом (наприклад гіпокаліємією, гіпонатріємією, метаболічним алкалозом або ацидозом); з алергією або гіперчутливістю до бісакодилу (Wickham R.J. 2017). Ректальне введення супозиторіїв з бісакодилом також протипоказано для пацієнтів із запаленням або виразкою в дистальному відділі товстої кишки (виразковий проктит) та/або тріщинами заднього проходу (Wald A., 2003).

Бісакодил. Висновок

Проносні засоби — найбільш поширена стратегія лікування закрепу (Lawrensia S., Raja A., 2020).
З моменту появи на ринку в 1952 р. бісакодил успішно застосовується в усьому світі як проносний засіб. Бісакодил деацетилюється в товстій кишці до свого активного метаболіту. Його метаболіт з’єднується з моноглюкуронідом в стінці кишечнику або печінки (Kudo K. et al., 1998). Абсорбція бісакодилу з ШКТ мінімальна. Отже, тільки невелика кількість абсорбованого метаболіту бісакодилу виводиться з сечею у вигляді глюкуроніду (Manabe N. et al., 2009). Не виявлено кореляційного взаємозв’язку між концентрацією метаболіту в плазмі крові і проносним ефектом, що дозволяє припустити, що системна абсорбція не є обов’язковою для проносної дії препарату (Kienzle-Horn S. et al., 2006). Залишки метаболіту бісакодилу визначаються в сечі, сироватці крові і калі людини протягом 24 год після прийому препарату всередину (Kudo K. et al., 1998).
Незважаючи на те що проносні засоби застосовуються для полегшення симптомів закрепу, вони також можуть неправильно застосовуватися у пацієнтів з розладами харчової поведінки, такими як нервова анорексія або булімія, осіб, які займаються певними видами спортивної підготовки, включаючи види спорту, де встановлені обмеження за масою тіла, а також пацієнтів, які зловживають проносними препаратами або застосовують їх для того, щоб викликати штучну діарею (Roerig J.L. et al., 2010; Lawrensia S., Raja A., 2020). Тому визначення основного захворювання, а також правильний вибір проносного засобу є одними із складових успіху в лікуванні закрепів.