Термін «пневмонія» має давньогрецькі корені, означає «легеня», «хвороба легень».
Одна з найдавніших назв пневмонії — «зимова лихоманка». Симптоми цього захворювання вперше були описані Гіппократом близько 460 р. до н. е. Протягом тривалого періоду ця хвороба була однією з перших причин смертності серед населення, і лише в XIX столітті науковці змогли ідентифікувати пневмонію як окреме інфекційне захворювання, а не як симптоми інших хвороб (Sowards W., 2015).
У 1875 р. німецький бактеріолог і патологоанатом Едвін Клебс вперше виявив збудника пневмонії під мікроскопом, і це був перший крок у боротьбі з легеневою хворобою (Sowards W., 2015).
У 1882 р. Карл Фрідлендер, німецький мікробіолог, вперше виділив з легень померлого від пневмонії пацієнта й описав Klebsiella pneumoniae (грамнегативну паличкоподібну бактерію) (Ashurst J.V. et al., 2019).
У наш час пневмонія успішно лікується, але, незважаючи на успіхи в терапії цього захворювання, тільки в 2015 р. летальний кінець від ускладнень зафіксовано у 920 136 дітей (WHO, 2016).
Дослідження, проведене Центрами з контролю і профілактики захворювань США (Centers for Disease Control and Prevention — CDC), підтвердило, що пневмонія зайняла 8-ме місце в рейтингу причин смерті в США і 7-ме місце — в Канaді. У результаті масштабного дослідження, яке проводилося в період 2014–2016 рр. в Луїсвіллі (штат Кентуккі) з населенням 587 499 осіб, було встановлено, що щорічно пневмонію відмічають у 649 осіб на 100 000 населення, що відповідає 1591 825 щорічних госпіталізацій у США. Крім того, у результаті дослідження було встановлено, що летальний кінець внаслідок даного захворювання в період госпіталізації становив 6,5% (102 821 особа) від загальної щорічної кількості випадків смерті в США (Vardhmaan J. et al., 2019).

Пневмонія

Пневмонія — це гостре інфекційне запалення легень, переважно бактеріальної етіології, що характеризує вогнищевими ураженнями респіраторних відділів легень. Згідно з новою класифікацією існує 4 види цієї патології: негоспітальна (позалікарняна), госпітальна (нозокоміальна), вентиляційна і пневмонія, пов’язана з наданням медичної допомоги (Sattar Saud Bin Abdul et al., 2019).
• Позалікарняна: гостра інфекція, виникає при інфікуванні в позалікарняній обстановці.
• Госпітальна: розвивається через 48–72 год після госпіталізації хворого в стаціонар.
• Вентиляційна пневмонія — один із видів госпітальної пневмонії, розвивається після інтубації та штучної вентиляції легень.
• Пневмонія, пов’язана з наданням медичної допомоги негоспіталізованим хворим, які знаходяться в будинках для осіб похилого віку, діалізних центрах і амбулаторіях. Було встановлено, що пневмонія в цьому разі викликана збудниками із множинною лікарською стійкістю (Sattar S.B.A. et al., 2019).
Збудниками пневмонії є S. pneumoniae, Klebsiella pneumoniae, Haemophilus influenzae і Pseudomonas aeruginosa. Найчастіші збудники госпітальної пневмоній — метицилінрезистентний Staphylococcus aureus і Pseudomonas aeruginosa. Збудниками вентиляційної пневмонії є як полірезистентні S. pneumoniae, H. influenzae, Staphylococcus aureus, так і чутливі бактерії P. aeruginosa, Acinetobacter spp. і відносно стійкі до дії антибіотиків Enterobacteriaceae (Sattar S.B.A. et al., 2019).

Фактори, що підвищують ризик розвитку пневмонії

1. Похилий вік. Щорічна частота госпіталізації серед дорослих віком ≥65 років становить близько 2000 осіб на 100 000 населення на рік (США). Ця цифра показує, що щорічно через пневмонію госпіталізують 2% осіб похилого віку.
2. Хронічні супутні захворювання — це хронічне обструктивне захворювання легень (ХОЗЛ) — 5832 особи на 100 000 населення на рік (США). Інші фактори ризику включають хронічні захворювання легень, такі як бронхоектазія, бронхіальна астма; серцево-судинні захворювання (хронічна венозна недостатність), інсульт, цукровий діабет та імунодефіцит вроджений або набутий.
3. Вірусна інфекція дихальних шляхів.
Вірусні інфекції дихальних шляхів можуть призвести до первинної вірусної пневмонії, а після — до приєднання вторинної бактеріальної інфекції. Такий розвиток хвороби характерний для вірусу грипу.
4. Порушення захисної функції дихальних шляхів є захисною реакцією організму і сприяє очищенню дихальних шляхів. Відбувається на тлі порушення свідомості (наприклад через інсульт, судоми, анестезію); на тлі дисфагії — порушення ковтання, захворювання стравоходу або тривалого нерухомого стану.
5. Куріння та/або зловживання алкоголем. Куріння, зловживання алкоголем, вживання наркотичних речовин — одні з ключових факторів ризику розвитку пневмонії. Куріння порушує легеневу перфузію, підвищує сприйнятливість легень до патогенних мікроорганізмів. Вживання наркотичних речовин та/або алкоголю може призвести до порушення свідомості і, як результат, — до аспірації шлункового вмісту в дихальні шляхи і розвитку пневмонії.
6. До інших чинників, пов’язаних з підвищеним ризиком розвитку пневмонії, належать умови життя людей: знаходження в тюрмах, притулках для безхатченків, проживання в умовах дії сильних хімічних речовин (наприклад розчинники, фарби або бензин) (Ramirez J.A. et al., 2019) .
Основні симптоми пневмонії можна розділити на дві групи — легеневі та системні.
Легеневі симптоми
Кашель (з виділенням мокротиння або без нього), задишка і біль у грудях — одні з найбільш поширених симптомів. До ознак пневмонії при фізикальній діагностиці належать тахіпное (прискорене поверхневе дихання) та патологічні хрипи при вислуховуванні. Підвищення провідності голосових звуків і притуплення легеневого звуку при перкусії також вказують на це захворювання. Дані симптоми виникають у результаті накопичення лейкоцитів, слизу та білка в альвеолах — мішечках, структурних одиницях легені. Зниження сатурації (насичення) гемоглобіну киснем відбувається в результаті порушення газообміну в легенях.
Системні ознаки і симптоми
У переважної більшості пацієнтів при пневмонії виникають лихоманка (підвищення температури тіла, озноб), загальна слабкість, нездужання, біль у грудях (який може бути викликаний приєднанням плевриту), зниження апетиту; тахікардія. У загальному аналізі крові — лейкоцитоз із зсувом лейкоцитарної формули вліво або лейкопенія, вони також є ознаками, які опосередковані системною запальною відповіддю. Можливе підвищення рівня запальних маркерів, таких як ШОЕ, С-реактивний білок і прокальцитонін. Оскільки пневмонія є частою причиною сепсису, первині його прояви можуть характеризуватися гіпотензією, зміною психічного статусу, дисфункцією органів (ниркова, гостра печінкова недостатність), тромбоцитопенією.
Хоча певні ознаки і симптоми, такі як лихоманка, кашель, тахікардія і хрипи при вислуховуванні є загальними для пацієнтів з позалікарняною пневмонією, проте ці ознаки неспецифічні і характеризують гострі респіраторні захворювання. При діагностиці пневмонії (без візуалізації грудної клітки) жоден із симптомів не є ключовим при встановленні цього діагнозу (Ramirez J.A. et al., 2019).
Терапія
Існує декілька схем лікування пневмонії. Перш за все, вона повинна бути максимально ефективною (мінімальне виникнення рецидиву), зумовлювати максимальну ерадикацію (знищення) патогенної бактерії, мінімальний ризик розвитку резистентності та зберегти прихильність пацієнта до призначеного курсу лікування (переконати хворого уникати перерв у прийомі препарату і пройти повний курс терапії). Крім цього, правильно призначений антибіотик повинен діяти максимально селективно, лише на патогенну мікрофлору, і максимально оберігати власну мікрофлору пацієнта (Hamid O.A. 2017).

Цефалоспорини

Цефалоспорини — одна з основних груп препаратів, що призначаються для лікування пневмонії.
Цедоксим — це антибактеріальний препарат для системного застосування, його діючою речовиною є цефподоксим.
Цефподоксим — напівсинтетичний антибактеріальний лікарський засіб, який належить до групи бета-лактамних антибіотиків, цефалоспоринів 3-го покоління. Він успішно застосовується з моменту першого виходу на фармацевтичний ринок (1992), і в даний час доступний у 57 країнах світу для лікування інфекцій, викликаних чутливими грампозитивними і грамнегативними бактеріями, включаючи інфекції шкіри і дихальних шляхів, інфекції сечовидільної системи, а також гонококових уражень уретри і піхви (Valentino S. et al., 2007).
Цефподоксим — біла кристалічна речовина, поганорозчинна у воді, ефірі, добрерозчинна в спирті (Mostafa G.A.E. et al., 2019).

Механізм дії

Цедоксим порушує синтез компонентів клітинної мембрани бактерії, викликає лізис бактеріальної клітини. Для утворення стінки бактерії необхідні специфічні ферменти (біологічні каталізатори білкової природи). Такі ферменти є мішенями бета-лактамних антибіотиків. Цефподоксим, як і інші цефалоспорини, пригнічує її ферменти (Harrison C.J. et al., 2008).

Дослідження

Ефективність і переносимість цефподоксиму підтверджена низкою клінічних досліджень. Наприклад, одне з них проводилося в групі пацієнтів віком старше 65 років із загостренням хронічного бронхіту або позалікарняною пневмонією (29 осіб). У цьому дослідженні пацієнти в якості терапії приймали цефподоксим по 200 мг 2 р/добу або комбінацію амоксицилін/клавуланова кислота в дозі 500/125 мг 3 р/добу. Період терапії — 5–10 днів. Стан пацієнтів оцінювався до і після терапії, через 25–40 днів після закінчення лікування. Частка позитивних клінічних реакцій наприкінці лікування для групи, яка приймала цефподоксим, становила 100%, а для групи пацієнтів, що приймали амоксицилін/клавуланова кислота, — 73%. Різниця в результатах вважається статистично значущою. Тому було встановлено, що цефподоксим за своєю терапевтичною дією перевершує комплекс амоксицилін/клавуланова кислота (Lezama M.A.S. et al., 1996).
Т_½ цефподоксиму з плазми крові — 1,9–3,7 год, що дозволяє призначати препарат 2 р/добу. У порівняльних дослідженнях (терапія фаринготонзиліту) застосування цефподоксиму в дозі 100–400 мг 2 р/добу було таким же ефективним, як і схема застосування феноксиметилпеніциліну 3–4 р/добу. Застосування амоксициліну (з клавулановою кислотою або без неї) або цефаклору 3 р/добу при гострій інфекції середнього вуха, верхніх і нижніх дихальних шляхів, сечовивідних шляхів, шкіри і м’яких тканин зіставне із застосуванням цефподоксиму. Останнє демонструє посилення антистафілококової активності цефподоксиму й акцентує увагу на основній відмінності від інших цефалоспоринів третього покоління (таких як цефіксим), що застосовуються всередину. Цікаво, що пероральний прийом цефподоксиму проксетилу був настільки ж ефективним, як і парентеральний цефтріаксон (препарати призначали для лікування бронхопневмонії у пацієнтів з ризиком, пов’язаним з наявністю хронічних захворювань, віком, різними видами залежності).
При терапії неускладнених генітальних гонококових інфекцій одноразова пероральна доза цефподоксиму була так само ефективна, як і доза цефтріаксону. Цефподоксим проксетил зазвичай добре переноситься, зі зворотними порушеннями з боку шлунково-кишкового тракту, що виникають у 4–15% пацієнтів, які отримували терапевтичні дози.

Висновки

Таким чином, зручна пероральна схема прийому цефподоксиму 2 р/добу може бути призначена в якості ефективної альтернативної бета-лактамної терапії в емпіричному амбулаторному лікуванні інфекцій дихальних шляхів і сечовидільної системи, а також шкіри і м’яких тканин (Frampton J.E. et al., 1992).