Інгібітори протонної помпи (ІПП) являють собою групу препаратів, які пригнічують секрецію соляної кислоти та широко застосовуються для лікування кислотозалежних захворювань. Починаючи з моменту свого першого впровадження в медичну практику в 1989 р., ІПП (рецептурні лікарські засоби) за величиною продажу в США знаходяться на 3-му місці (Elaine W.Yu. et al., 2011). Уже у 1990 р. FDA схвалило омепразол для лікування ГЕРХ, виразкової хвороби шлунка та дванадцятипалої кишки, ерозивного езофагіту та інших патологічних гіперсекреторних станів (Ament P.W. et al., 2012).
Омез містить у якості діючої речовини омепразол, що є за хімічною структурою похідним бензімідазолу. Він виражено інгібує базальну та стимульовану секрецію соляної кислоти та має унікальний механізм дії: незворотно блокує так звану протонну помпу (ковалентно зв’язується з H ⁺, K⁺-АТФазою) парієтальної клітини, яка, вірогідно, є кінцевою ланкою у шляху секреції кислоти. Завдяки цьому тривалість пригнічення секреції значно перевищує час знаходження препарату у крові. Омепразол має у 2–10 разів більш виражену здатність до пригнічення секреції соляної кислоти, ніж циметидин (Clissold S.P., Campoli-Richards D.M., 1986).
Секреція соляної кислоти після однократного прийому омепразолу відновлюється повільно та досягає нормального рівня через 3–4 доби (Olbe L., 1989).
Препарат повністю метаболізується в печінці. Основні метаболіти ― сульфон та гідроксимепразол ― не виявляють антисекреторної активності. Омепразол ― кислотолабільний препарат, його біодоступність після однократного прийому становить 35% та підвищується при повторному прийомі 1 р/добу до 60% (Cederberg C. et al., 1989).
У експерименті на щурах продемонстровано нейропротекторний ефект омепразолу та зменшення вираженості нейропатичного болю. Це може бути пояснено тим, що, окрім зниження секреції соляної кислоти, омепразол інгібує активацію ядерного фактора κB (nuclear factor kB), вивільнення прозапальних цитокінів та хемотаксис нейтрофілів. Проте необхідні подальші дослідження для визначення клінічної цінності даного відкриття (Chanchal S.K. et al., 2016).

Можливості застосування Омезу при кислотозалежних захворюваннях

Омепразол виявляє виражений антисекреторний ефект та є ефективним у лікуванні пептичної виразки та пептичного езофагіту, а також у зниженні гіперсекреції соляної кислоти у шлунку та у хворих із синдромом Золлінгера — Еллісона. Він виявляє більш виражений терапевтичний ефект (протягом 2–4 тиж терапії) стосовно загоєння виразок дванадцятипалої кишки порівняно з ранітидином та циметидином (Clissold S.P., Campoli-Richards D.M., 1986). Оскільки ефективна резекція пухлини може бути досягнута лише в меншості пацієнтів із синдромом Золлінгера — Еллісона, терапія у таких пацієнтів зазвичай спрямована на усунення та профілактику повторної появи симптомів, викликаних гіперсекрецією соляної кислоти (Lamers C.B., 1986). Омепразол є потужно і тривало діючим інгібітором стимульованої пентагастрином секреції соляної кислоти. Для хворих із синдромом Золлінгера — Еллісона характерним є стан гіпергастринемії. Було доведено ефективність даного препарату навіть у тих пацієнтів із даним синдромом, симптоми яких недостатньо контролюються високими дозами антагоністів Н₂-рецепторів гістаміну, з пірензепіном або без нього. При цьому у пацієнтів із синдромом Золлінгера — Еллісона навіть при прийомі омепразолу протягом до 27 міс не зареєстровано лабораторних порушень та побічних ефектів (Lamers C.B., 1986).
У подвійному сліпому багатоцентровому дослідженні (45 лікувально-профілактичних закладів у 13 країнах; 602 учасники з доброякісними виразками шлунка) було проведено порівняння ефективності омепразолу (20 мг 1 р/добу; n=203 або 40 мг 1 р/добу; n=194 ) та антагоніста Н₂-рецепторів ранітидину (150 мг 2 р/добу; n=205) стосовно загоєння виразки шлунка та частоти виникнення рецидивів протягом 6 міс. Після аналізу отриманих результатів було зроблено висновки, що клінічні симптоми купірувалися швидше при застосуванні омепразолу. Він переважав ранітидин стосовно проявів як клінічних симптомів, так і ендоскопічних ознак загоєння виразки. Кращі результати були при лікуванні у дозі 40 мг. При цьому рецидиви протягом 6 міс після завершення курсу рідше відмічали у хворих, які приймали омепразол (Walan A. et al., 1989).
Цей лікарський засіб також показаний для профілактики розвитку стресових виразок. Як і інші ІПП, він рекомендується пацієнтам відділення реанімації та інтенсивної терапії, які мають високий ризик шлунково-кишкової кровотечі (Marker S. et al., 2017).
Шлунково-кишкові кровотечі (ШКК) є розповсюдженою проблемою у гастроентерології, та їх найбільш розповсюдженою етіологією вважається виразкова хвороба, на частку якої припадає 50% випадків ШКК. ІПП широко застосовуються при лікуванні ШКК. Омез попереджає повторні кровотечі, підвищуючи рН шлунка та стабілізуючи тромби в основі виразки. Так, у результаті одного з досліджень довели, що пероральний омепразол значно переважає в/в введений циметидин у зниженні частоти повторних кровотеч та зменшенні потреби в переливанні компонентів крові у пацієнтів із ШКК (Cheng H.C., Sheu B.S., 2011). Він також ефективно попереджає розвиток НПЗП-індукованих виразкових уражень ШКТ (Moore R.A. et al., 2013).

Омез у терапії ГЕРХ

Гастроезофагеальна рефлюксна хвороба (ГЕРХ) є широко розповсюдженим захворюванням. Як правило, основний напрямок лікування ГЕРХ — пригнічення секреції соляної кислоти за допомогою ІПП (Park J.H. et al., 2013).
В одному з досліджень було продемонстровано, що в результаті лікування (протягом 8 тиж) ІПП відмічено купірування суб’єктивних симптомів езофагіту у більше ніж 80% хворих. Також було зафіксовано, що терапія ІПП за ефективністю переважає застосування препаратів Н₂-гістамінових рецепторів. Проте ГЕРХ рецидивує у більшості пацієнтів, і вони потребують тривалої підтримувальної терапії. Варіанти довготривалого лікування ГЕРХ включають щоденний прийом ліків або терапію за вимогою. Терапія за вимогою є адекватним варіантом для пацієнтів з неерозивною рефлюксною хворобою. Безперервне лікування є ефективним для підтримання ендоскопічної ремісії езофагіту, а також є бажаним при розвитку стравоходу Барретта та в осіб похилого віку. Безперервний прийом ІПП при рефлюкс-езофагіті призводить до великих економічних затрат. Тому важливо застосовувати найбільш економічно ефективні препарати в адекватній дозі. Омепразол є «найстарішим» ІПП, схваленим для клінічного застосування у лікуванні та профілактиці рефлюкс-езофагіту. Згодом були отримані нові лікарські речовини цієї групи, проте омепразол все ще так само актуальний і за клінічним ефектом еквівалентний новим препаратам, включаючи рабепразол, лансопразол та пантопразол у лікуванні та профілактиці рецидиву рефлюкс-езофагіту (Park J.H. еt al., 2013).
У рандомізованому дослідженні, виконаному в Кореї, у якому взяли участь 279 пацієнтів з ерозивним езофагітом та типовими симптомами ГЕРХ, було проведено порівняння ефективності терапії омепразолом 10 мг 1 р/добу та рабепразолом 10 мг 1 р/добу протягом 42 тиж. Первинною кінцевою точкою ефективності була кількість пацієнтів із симптоматичною ремісією через 42 тиж. Наприкінці 42 тиж підтримувальної терапії омепразолом (96,4% пацієнтів) та терапії рабепразолом (95,1% пацієнтів) не виявлено симптомів ГЕРХ. Дані про препарати стосовно тяжкості та частоти симптомів рефлюксу під час підтримувальної фази були зіставними. Друга мета цього дослідження полягала в тому, щоб оцінити різницю у загальних витратах на підтримувальний прийом між 10 мг омепразолу та 10 мг рабепразолу. Оскільки застосування ІПП на вимогу найчастіше не таке ефективне, як безперервне лікування для підтримання клінічної та ендоскопічної ремісії, більшість хворих із ГЕРХ потребують тривалого безперервного прийому ІПП. Проте витрати на лікування є важливим аспектом при виборі препарату. Ціна ― один із факторів, що впливають на прихильність до лікування. Омепразол же є менш дороговартісним препаратом для підтримувальної терапії ГЕРХ, ніж рабепразол. Таким чином, у результаті проведеного корейськими вченими дослідження продемонстровано, що обидва препарати мали аналогічну ефективність та безпеку, але в попередженні рецидиву ерозивного езофагіту та симптомів рефлюксу протягом 6 міс терапії омепразол у дозі 10 мг був більш економічно вигідним (Park J.H. et al., 2013).
В іншому ендоскопічно контрольованому подвійному сліпому рандомізованому дослідженні (n=51) було встановлено, що омепразол (60 мг 1 р/добу) за ефективністю в терапії рефлюкс-езофагіту переважав ранітидин (150 мг 2 р/добу). Під час терапії омепразолом більш висока швидкість загоєння ерозій корелювала з більш значним та швидким регресом клінічних симптомів рефлюксу (Klinkenberg-Knol E.C. et al., 1987).
Добові профілі шлункового рН мають високу індивідуальну варіабельність, яку необхідно враховувати при виборі режиму дозування, оскільки останній чинить вплив на результативність лікування ГЕРХ (Hendel J. et al., 1995). Частина пацієнтів мають низький рівень нічного рН шлункового соку. При цьому рефлюкс може провокуватися фізичним навантаженням або порушеннями у дієті вдень. У такому разі краще обрати вранішній прийом Омезу. Якщо ж симптоми рефлюксу превалюють у нічний час, для досягнення найкращого клінічного ефекту варто приймати Омез ввечері.

Особливості застосування Омезу

Термін «поліпрагмазія» використовується для опису ситуації, коли одному хворому призначається одночасно велика кількість лікарських засобів. Це часто відбувається тому, що хворий з огляду на супутню патологію, особливо у похилому віці, знаходиться під спостереженням декількох лікарів. Небезпека поліпрагмазії полягає в тому, що при призначенні декількох препаратів одночасно важко врахувати потенційні лікарські взаємодії. Лікарські засоби можуть послаблювати, посилювати ефекти один одного або призводити до розвитку токсичних реакцій (Li W. et al., 2013).
Окрім того, Омез та ітраконазол не варто приймати разом, оскільки зниження кислотності шлункового соку може знижувати біодоступність останнього. Поєднаний прийом Омезу та дигоксину може призводити до підвищення концентрації останнього у крові. Тому при одночасному прийомі цих лікарських засобів рекомендується контроль концентрації дигоксину в крові пацієнта.
Омепразол також може знижувати терапевтичний ефект клопідогрелю, тому для зменшення фармакодинамічної взаємодії рекомендується приймати їх, дотримуючись інтервалу в10 год (Li W. et al., 2013).
Діазепам зазвичай застосовується для лікування тривоги, нападів паніки, безсоння, судом та м’язових спазмів. Він підлягає метаболізму, головним чином шляхом опосередкованого CYP 2C19 деметилювання. Омепразол же знижує кліренс діазепаму та збільшує його Т_½. При цьому ступінь інгібуючої дії омепразолу на метаболізм діазепаму залежить від етнічної приналежності. Зниження кліренсу діазепаму та збільшення його Т_½ значно вищі у представників європеоїдної раси, ніж у осіб китайської національності (Li W. et al., 2013).
Прийом омепразолу може знизити абсорбцію пероральних препаратів заліза (Li W. et al., 2013). Він індукує гіпохлоргідрію, що призводить до зниження засвоєння карбонату кальцію як із лікарських препаратів, так і з їжі. Окрім того, тривале застосування ІПП може призвести до дефіциту вітаміну В₁₂ (Elaine W. Yu. et al., 2011).
Виходячи із цього, при призначенні Омезу слід враховувати, які ще препарати приймає конкретний хворий, та за необхідності коригувати терапію або обирати оптимальний режим прийому.

Висновки

Омез ― препарат групи ІПП, що широко застосовується в терапії кислотозалежних захворювань ШКТ. У результаті проведених багаточисленних клінічних досліджень було встановлено, що даний препарат є ефективним при лікуванні виразок шлунка, виразкового пептичного езофагіту та синдрому Золлінгера — Еллісона. У хворих із синдромом Золлінгера — Еллісона виражена антисекреторна активність омепразолу робить його препаратом вибору, особливо коли антагоністи Н₂-рецепторів неефективні (Clissold S.P., Campoli-Richards D.M., 1986). Омез може застосовуватися у складі комплексних схем ерадикації H. pylori. Він показаний до застосування при диспепсії та НПЗП-гастропатіях. Незважаючи на появу нових представників групи ІПП, застосування Омезу залишається актуальним завдяки його терапевтичній ефективності та ціні, що дозволяє досягнути високої прихильності пацієнтів до терапії, а отже, і оптимальних результатів.