Ротаритміл (Rotarytmil) (263815) - інструкція із застосування ATC-класифікація

фармакодинаміка. Діюча речовина препарату аміодарон належить до основних представників класу III протиаритмічних засобів (клас інгібіторів реполяризації).
Протиаритмічні властивості аміодарону:

• подовження 3-ї фази потенціалу дії міокарда, головним чином внаслідок інгібування калієвих каналів (клас III за класифікацією Воген — Вільямса);
• уповільнення серцевого ритму завдяки пригніченню автоматизму синусового вузла. Цей ефект не блокується атропіном;
• неконкурентна α- та β-антиадренергічна дія;
• уповільнення синоатріальної, передсердної та вузлової провідності, яке стає більш вираженим при прискоренні серцевого ритму;
• відсутність змін з боку внутрішньошлуночкової провідності;
• подовження рефрактерного періоду та зниження збудливості міокарда на передсердному, вузловому та шлуночковому рівнях;
• уповільнення провідності та подовження рефрактерних періодів у додаткових атріовентрикулярних провідних шляхах.

Інші властивості аміодарону:

• зменшення споживання кисню через помірне зменшення периферичного опору судин та зниження ЧСС;
• збільшення коронарного кровотоку завдяки прямій дії на гладенькі м’язи судин міокарда та підтримання серцевого викиду на тлі зниженого АТ і периферичного опору судин та при відсутності негативних інотропних ефектів.

Був виконаний метааналіз даних 13 проспективних, рандомізованих, контрольованих досліджень, у яких взяли участь 6553 пацієнти, які нещодавно перенесли інфаркт міокарда (78%) або хронічну серцеву недостатність (22%).
Середня тривалість спостереження за пацієнтами була в діапазоні від 0,4 до 2,5 років. Середня добова підтримувальна доза препарату варіювала від 200 до 400 мг.
Цей метааналіз продемонстрував, що аміодарон статистично значущо зменшує загальну кількість летальних випадків на 13% (95% ДІ: 0,78–0,99; p=0,030) та летальних випадків, спричинених порушеннями ритму на 29% (95% ДІ: 0,59–0,85; p=0,0003).
Проте ці результати слід інтерпретувати з обережністю у зв’язку з гетерогенністю різних досліджень (відмінності пов’язані головним чином із включеними в дослідження популяціями, тривалістю періоду спостереження за пацієнтами, використаною методологією та результатами досліджень).
Відсоток пацієнтів, у яких була застосована відміна препарату, у групі прийому аміодарону був вищий (41%), ніж у групі плацебо (27%).
У 7% пацієнтів, які приймали аміодарон, розвинувся гіпотиреоз, порівняно з 1% у групі плацебо. Гіпертиреоз був діагностований у 1,4% пацієнтів групи прийому аміодарону порівняно з 0,5% у групі плацебо.
Інтерстиційна пневмопатія розвинулася у 1,6% пацієнтів групи прийому аміодарону порівняно з 0,5% у групі плацебо.
Педіатрична популяція. Серед дітей не проводилося жодних контрольованих клінічних досліджень. За даними літератури, безпека застосування аміодарону досліджувалася серед 1118 дітей із різними типами аритмій.
У рамках клінічних досліджень серед дітей застосовували такі дозування препарату:
— навантажувальна доза: 10–20 мг/кг/добу впродовж 7–10 днів (тобто 500 мг/м²/добу в перерахуванні на площу поверхні тіла);
— підтримувальна доза: мінімальна ефективна доза; на підставі індивідуальної відповіді вона може коливатися в межах від 5 до 10 мг/кг/добу (тобто 250 мг/м²/добу в перерахуванні на площу поверхні тіла).
Фармакокінетика. Аміодарон — сполука, для якої властиві повільне транспортування та висока тканинна афінність.
Його біодоступність при пероральному прийомі залежно від індивідуальних особливостей пацієнта може бути від 30% до 80% (у середньому — 50%). Після одноразового прийому дози препарату C_max у плазмі крові досягають протягом 3–7 год.
Терапевтична активність проявляється в середньому протягом 1-го тижня прийому аміодарону (від кількох днів до 2 тиж).
T_½ аміодарону тривалий та характеризується значною міжіндивідуальною варіабельністю (від 20 до 100 днів). Під час перших днів лікування препарат кумулюється в більшості тканин організму, особливо в жировій тканині. Елімінація розпочинається через кілька днів, і співвідношення надходження/виведення препарату досягає рівноваги протягом 1 або кількох місяців, залежно від особливостей пацієнта.
Такі характеристики обґрунтовують застосування навантажувальних доз для швидкого досягнення рівня захоплення препарату тканинами, необхідного для прояву його терапевтичної активності.
Частина йоду відділяється від сполуки та виводиться із сечею у вигляді йодиду; при застосуванні аміодарону в добовій дозі 200 мг виведення йоду становить 6 мг/24 год. Решта сполуки і, відповідно, більша частина йоду екскретується з калом після печінкового транспорту.
Оскільки із сечею елімінується незначна кількість препарату, у пацієнтів із нирковою недостатністю можна застосовувати звичайні дози.
Після відміни препарату його елімінація продовжується протягом кількох місяців. Слід зазначити, що залишкова активність препарату може виявлятися протягом періоду часу від 10 днів до 1 міс.
Аміодарон головним чином метаболізується за участю цитохрому P450 (CYP) 3A4, а також за участю CYP 2C8. Аміодарон та його метаболіт, дезетиламіодарон, в умовах in vitro є потенційними інгібіторами цитохромів CYP 1A1, CYP 1A2, CYP 2C9, CYP 2C19, CYP 2D6, CYP 3A4, CYP 2A6, CYP 2B6 та CYP 2C8. Аміодарон та дезетиламіодарон можуть також інгібувати функцію транспортних білків, таких як Р-глікопротеїн та органічний катіонний транспортер 2-го типу (OCT2). Результати одного дослідження свідчать про підвищення концентрації креатиніну на 1,1% (субстрат OCT2).
Дані досліджень in vivo свідчать про взаємодію між аміодароном та субстратами CYP 3A4, CYP 2C9, CYP 2D6 та Р-глікопротеїну.
Педіатрична популяція. Серед дітей не проводилося жодних контрольованих клінічних досліджень. Наявні обмежені дані не свідчать про відмінність у фармакокінетичних параметрах між дорослими та дітьми.
Дані доклінічних досліджень. Результати 2-річного дослідження канцерогенності у тварин показали, що аміодарон призводить до збільшення кількості фолікулярних пухлин щитовидної залози (аденом і/або карцином) у тварин обох статей при клінічно значущих експозиціях.
Оскільки результати дослідження мутагенності були негативними, розвиток цього типу пухлин пояснюється швидше епігенетичним, а не генотоксичним механізмом.
Результати досліджень на тваринах не свідчать про розвиток будь-яких карцином, проте відзначалася дозозалежна фолікулярна гіперплазія щитовидної залози. Дані ефекти на щитовидну залозу у тварин, можливо, були зумовлені впливом аміодарону на синтез і/або вивільнення тиреоїдних гормонів. Ці дані мають низьку значущість для застосування препарату у людей.

профілактика рецидивів:

• шлуночкової тахікардії, яка становить загрозу для життя хворого (лікування слід починати в умовах стаціонару за наявності постійного контролю за станом пацієнта);

• симптоматичної шлуночкової тахікардії (документально підтвердженої), яка призводить до непрацездатності;

• суправентрикулярної тахікардії (документально підтвердженої), що потребує лікування, та у тих випадках, коли інші засоби не виявляють терапевтичного ефекту або протипоказані;

• фібриляції шлуночків

.
Лікування суправентрикулярної тахікардії: уповільнення або зменшення фібриляції або тріпотіння передсердь.
ІХС та/або порушення функції лівого шлуночка (див. Фармакодинаміка).

препарат призначений для перорального застосування.
Препарат слід застосовувати тільки за призначенням лікаря.
Таблетки слід приймати внутрішньо перед вживанням їжі та запивати достатньою кількістю води.
Дорослі. Початкове лікування. Звичайна рекомендована доза препарату становить 200 мг (1 таблетка) 3 рази на добу протягом 8–10 діб.
У деяких випадках для початкового лікування застосовуються вищі дози (4–5 таблеток на добу), але завжди — протягом короткого періоду часу та під контролем ЕКГ.
Підтримувальне лікування. Препарат слід застосовувати в мінімальній ефективній дозі. Залежно від реакції хворого на застосування препарату підтримувальна доза для дорослих може становити від ¹/₂ таблетки на добу (1 таблетка кожні 2 доби) до 2 таблеток на добу.
Діти. Безпека та ефективність застосування аміодарону у дітей не встановлені, тому застосування препарату у цієї категорії пацієнтів не рекомендується.

відома підвищена чутливість до йоду, аміодарону або до інших компонентів препарату.
Синусова брадикардія, синоатріальна блокада серця при відсутності кардіостимулятора.
Синдром слабкості синусового вузла за відсутності кардіостимулятора (ризик зупинки синусового вузла).
Порушення AV-провідності високого ступеня при відсутності ендокардіального кардіостимулятора.
Гіпертиреоз.
Одночасне застосування з препаратами, здатними викликати пароксизмальну шлуночкову тахікардію типу torsades de pointes (за винятком протипаразитарних засобів, нейролептиків та метадону):

• антиаритмічні засоби Ia класу (хінідин, гідрохінідин, дизопірамід);
• антиаритмічні засоби III класу (соталол, дофетилід, ібутилід);
• інші лікарські засоби, такі як сполуки миш’яку, бепридил, цизаприд, циталопрам, есциталопрам, дифеманіл, доласетрон в/в, домперидон, дронедарон, еритроміцин в/в, левофлоксацин, мехітазин, мізоластин, вінкамін в/в, моксифлоксацин, прукалоприд, спіраміцин в/в, тореміфен, вінкамін в/в (див. ВЗАЄМОДІЯ З ІНШИМИ ЛІКАРСЬКИМИ ЗАСОБАМИ).

Одночасне застосування з телапревіром, кобіцистатом.
II та III триместр вагітності.
Період годування грудьми.

побічні ефекти класифіковані за системою органів та частотою виникнення: дуже часто (>10%); часто (>1%, <10%); нечасто (>0,1%, <1%); рідко (>0,01%, <0,1%); дуже рідко (<0,01%), частота невідома (частоту не можна визначити за наявними даними).
З боку органа зору: дуже часто — мікродепозити в рогівці, майже у всіх дорослих осіб, зазвичай у межах ділянки під зіницею, які не вимагають припинення застосування аміодарону. У виняткових випадках вони асоційовані з кольоровими гало в осліплюючому світлі або із затуманенням зору. Мікродепозити в рогівці представляють собою складні ліпідні відкладення та завжди є повністю оборотними після припинення застосування препарату; дуже рідко — нейропатія зорового нерва (неврит зорового нерва)з нечіткістю зору та погіршенням зору, а також, за результатами огляду очного дна, з набряком соска зорового нерва, що може прогресувати до більш або менш тяжкого зниження гостроти зору. Причинно-наслідковий зв’язок цього побічного ефекту з прийомом аміодарону дотепер не встановлений. Проте в разі відсутності інших очевидних причин розвитку цієї побічної реакції рекомендовано припинити застосування аміодарону.
З боку шкіри та підшкірної клітковини: дуже часто — фотосенсибілізація (рекомендовано уникати впливу сонячного випромінювання (та ультрафіолетового випромінювання в цілому) під час застосування препарату); часто — пігментація шкіри синюшного або синюшно-сірого кольору, що виникають на тлі тривалого прийому високих добових доз препарату та повільно зникають після припинення застосування препарату (протягом 10–24 міс); дуже рідко — еритема на тлі променевої терапії. Шкірні висипання, зазвичай неспецифічні; ексфоліативний дерматит, хоча причинно-наслідковий зв’язок цього побічного явища з прийомом препарату дотепер чітко не встановлений; алопеція; частота невідома — екзема. Тяжкі, іноді летальні шкірні реакції, такі як токсичний епідермальний некроліз (синдром Лайєлла) та синдром Стівенса — Джонсона. Бульозний дерматит. Синдром DRESS (медикаментозне висипання з еозинофілією та системними симптомами).
З боку ендокринної системи.
Побічні ефекти з боку щитовидної залози: дуже часто — за винятком випадків, коли присутні клінічні ознаки дисфункції щитовидної залози, не пов’язані з прийомом препарату зміни з боку вмісту гормонів щитовидної залози у крові (підвищений рівень T₄, нормальний або дещо зменшений рівень T₃) не вимагають припинення застосування препарату; часто — гіпотиреоз обумовлює типові симптоми: збільшення маси тіла, непереносимість холоду, апатію, сонливість. Значне підвищення рівнів ТТГ підтверджує цей діагноз. Після припинення застосування аміодарону нормальна функція щитовидної залози поступово відновлюється впродовж періоду від 1 до 3 міс. Відміна препарату не обов’язкова: у випадку, коли застосування аміодарону необхідне, прийом препарату можна продовжувати в комбінації із замісною гормональною терапією гормонами щитовидної залози із застосуванням левотироксину. Дози левотироксину можуть бути відкориговані залежно від рівнів ТТГ.
Гіпертиреоз встановити важче: симптоматика менш виражена (незначне зменшення маси тіла, що не має причини, недостатня ефективність антиангінальних та/або антиаритмічних лікарських засобів); у пацієнтів літнього віку спостерігаються симптоми з боку психіки, навіть тиреотоксикоз.
Значне зниження рівнів високочутливого ТТГ підтверджує цей діагноз. У такому випадку необхідно обов’язково припинити застосування препарату, чого зазвичай достатньо для настання клінічної нормалізації протягом 3–4 тиж. Оскільки серйозні випадки цього побічного ефекту можуть бути летальними, необхідно невідкладно розпочати належну терапію.
У випадку, коли причиною проблем є тиреотоксикоз (як безпосередньо, так і через його вплив на уразливу рівновагу міокарда), варіабельність ефективності синтетичних антитиреоїдних препаратів обумовлює необхідність рекомендувати прийом високих доз кортикостероїдів (1 мг/кг) протягом достатньо тривалого періоду (3 міс). Повідомляли про випадки гіпертиреозу тривалістю до кількох місяців після припинення застосування аміодарону.
Інші ендокринні розлади: дуже рідкісні випадки синдрому неадекватної секреції антидіуретичного гормону, особливо якщо аміодарон застосовують одночасно з лікарськими засобами, які можуть індукувати гіпонатріємію. Також див. Результати досліджень.
З боку респіраторної системи, органів грудної клітки та середостіння: часто — повідомляли про випадки дифузного інтерстиціального або альвеолярного пневмоніту та облітеруючого бронхіоліту з пневмонією склеротичного типу, інколи з летальним наслідком. Поява задишки при фізичному навантаженні або сухого кашлю, як ізольованих, так і асоційованих із погіршенням загального стану (підвищена втомлюваність, зниження маси тіла та невелике підвищення температури тіла), потребує рентгенологічного обстеження та, у разі необхідності, припинення застосування препарату, оскільки ці захворювання легень можуть призводити до легеневого фіброзу.
Рання відміна аміодарону, разом із призначенням терапії кортикостероїдами або без неї, призводить до поступового зникнення симптоматики. Клінічні ознаки зазвичай зникають протягом 3–4 тиж; покращання рентгенологічної картини та легеневої функції відбувається повільніше (протягом кількох місяців).
Зафіксовано кілька випадків розвитку плевриту, зазвичай асоційованого з інтерстиційною пневмопатією.
Дуже рідко — бронхоспазм у пацієнтів із гострою дихальною недостатністю, особливо у пацієнтів із БА. Гострий респіраторний дистрес-синдром, в окремих випадках — з летальним наслідком, іноді в ранній період після хірургічного втручання (підозрювалася можлива взаємодія з високими дозами кисню) (див. ОСОБЛИВОСТІ ЗАСТОСУВАННЯ).
Невідомо — повідомляли про випадки легеневої кровотечі, які в деяких випадках можуть маніфестувати кровохарканням. Ці легеневі побічні ефекти часто асоційовані з пневмопатією, індукованою аміодароном.
З боку нервової системи: часто — тремор або інша екстрапірамідна симптоматика. Порушення сну, у тому числі нічні жахи. Периферична сенсорно-моторна або змішана периферична нейропатія. Нечасто — міопатія. Периферична сенсорна, моторна або змішана нейропатія та міопатія можуть розвинутися через кілька місяців лікування, але іноді вони виникають через кілька років. Ці побічні явища зазвичай оборотні після припинення лікування аміодароном. Проте одужання може бути неповним, дуже повільним та спостерігатися лише через кілька місяців після припинення застосування препарату; дуже рідко — мозочкова атаксія. Доброякісна внутрішньочерепна гіпертензія, головний біль. При виникненні головного болю необхідно виконати обстеження для визначення її можливої причини. Частота невідома — синдром паркінсонізму, паросмія.
З боку печінки та жовчовивідних шляхів: зафіксовано випадки ураження печінки; ці випадки діагностувалися за підвищеними рівнями трансаміназ у плазмі крові.
Повідомляли про наступні побічні ефекти: дуже часто — зазвичай помірне та ізольоване підвищення рівнів трансаміназ (у 1,5–3 рази вище норми), яке зникало після зниження дози аміодарону або навіть спонтанно; часто — гостре ураження печінки з підвищенням рівнів трансаміназ у плазмі крові та/або з жовтяницею, включаючи печінкову недостатність, іноді з летальним наслідком, яке вимагає припинення застосування препарату; дуже рідко — хронічне ураження печінки, яке вимагає тривалого лікування. Гістологічні зміни відповідають картині псевдоалкогольного гепатиту або цирозу печінки. Оскільки клінічні та лабораторні ознаки не чітко виражені (варіабельна гепатомегалія, підвищення рівнів трансаміназ у плазмі крові у 1,5–5 разів від норми), показаний регулярний моніторинг функції печінки. У випадку підвищення рівнів трансаміназ у плазмі крові, навіть помірного, що виникає після прийому препарату протягом більше ніж 6 міс, необхідно запідозрити розвиток хронічного ураження печінки. Ці клінічні та біологічні зміни зазвичай зникають після припинення застосування препарату. Зафіксовано кілька оборотних випадків таких змін.
З боку серця: часто — брадикардія, зазвичай помірна та дозозалежна; нечасто — порушення провідності міокарда (синоатріальна блокада, AV-блокада різного ступеня); дуже рідко — виражена брадикардія та, у виняткових випадках, відмова синусового вузла, про які повідомлялося у кількох випадках (на тлі дисфункції синусового вузла, у пацієнтів літнього віку); частота невідома — пароксизмальна шлуночкова тахікардія типу torsade de pointes.
З боку травної системи: дуже часто — помірні розлади травлення (нудота, блювання, дисгевзія), які зазвичай виникають на початку лікування препаратом та зникають після зниження його дози; невідомо — панкреатит/гострий панкреатит, сухість у роті, запор.
З боку молочних залоз та репродуктивної системи: дуже рідко — епідидиміт (причинно-наслідковий зв’язок цього побічного ефекту з прийомом аміодарону дотепер чітко не встановлений); частота невідома — відсутність лібідо.
З боку судин: дуже рідко — васкуліт.
Результати досліджень: рідко — рідкісні випадки гіпонатріємії можуть свідчити про розвиток синдрому неадекватної секреції антидіуретичного гормону; дуже рідко — ураження нирок з помірним підвищенням рівня креатиніну.
З боку крові та лімфатичної системи: дуже рідко — тромбоцитопенія; частота невідома — нейтропенія, агранулоцитоз.
З боку імунної системи: невідомо — ангіоневротичний набряк та/або кропив’янка. Анафілактична/анафілактоїдна реакція, і навіть шок.
Загальні розлади: невідомо — гранульоми, головним чином гранульоми кісткового мозку.
З боку метаболізму та харчування: частота невідома — зниження апетиту.
З боку психіки: частота невідома — сплутаність свідомості, делірій, галюцинації.
З боку скелетно-м’язової системи та сполучної тканини: частота невідома — червоний вовчак.
Повідомлення про підозрювані побічні реакції, що виникли після реєстрації лікарського засобу, дуже важливі. Це дає змогу постійно спостерігати за співвідношенням користі/ризику при застосуванні лікарського засобу. Працівники системи охорони здоров’я повинні повідомляти про будь-які підозрювані побічні реакції через національну систему фармаконагляду.

ефекти з боку серця. Аміодарон індукує зміни ЕКГ. Ці зміни включають подовження інтервалу Q—T внаслідок подовженої реполяризації з можливою появою зубця U. Це є ознакою терапевтичної дії препарату, а не його токсичності.
У пацієнтів літнього віку на тлі прийому аміодарону може посилюватися сповільнення частоти серцевих скорочень.
Зафіксовано випадки розвитку нової аритмії або погіршення вже існуючої аритмії (див. ПОБІЧНА ДІЯ). Такий проаритмогенний ефект може спостерігатися особливо за наявності факторів, які сприяють подовженню інтервалу Q—T, зокрема застосування певних комбінацій лікарських засобів та гіпокаліємія (див. ПОБІЧНА ДІЯ та ВЗАЄМОДІЯ З ІНШИМИ ЛІКАРСЬКИМИ ЗАСОБАМИ).
Ризик появи індукованої прийомом лікарських засобів тахікардії torsades de pointes при застосуванні аміодарону вважається нижчим порівняно з іншими антиаритмічними препаратами у пацієнтів з однаковим ступенем подовження інтервалу Q—T.
Перед застосуванням препарату слід зробити ЕКГ та визначити рівень калію у плазмі крові.
У разі розвитку AV-блокади II або III ступеня, синоатріальної блокади або біфасцикулярної блокади слід припинити застосування препарату. Розвиток АV-блокади I ступеня вимагає посилення нагляду за пацієнтом.
Порушення з боку щитовидної залози. Аміодарон може спричиняти порушення функції щитовидної залози, особливо у пацієнтів з її дисфункцією в анамнезі.
Рекомендується здійснювати кількісне визначення вмісту ТТГ перед застосуванням препарату, а потім регулярно під час лікування та протягом кількох місяців після відміни препарату, а також у випадку клінічної підозри на дисфункцію щитовидної залози (див. ПОБІЧНА ДІЯ).
Препарат містить йод, у зв’язку з чим впливає на результати деяких показників функції щитовидної залози (поглинання радіоактивного йоду, рівні білково-зв’язаного йоду). Але показники функції щитовидної залози T3, T4, високочутливий аналіз на ТТГ залишаються інтерпретованими.
Порушення з боку легенів. Поява задишки або непродуктивного кашлю як ізольованих, так і асоційованих з погіршенням загального стану, має розглядатися як можлива ознака легеневої токсичності аміодарону, наприклад розвитку інтерстиціального пневмоніту, та вимагає рентгенологічного обстеження пацієнта (див. ПОБІЧНА ДІЯ).
Порушення з боку печінки. Регулярний моніторинг функції печінки рекомендований на початку застосування препарату та далі періодично протягом лікування аміодароном (див. ПОБІЧНА ДІЯ).
Нервово-м’язові порушення. Аміодарон може спричиняти периферичну сенсорно-моторну або змішану нейропатію і міопатію (див. ПОБІЧНА ДІЯ).
Порушення з боку органів зору. У разі розвитку під час застосування препарату погіршення чіткості зору або зниження гостроти зору слід негайно провести повне офтальмологічне обстеження, у тому числі офтальмоскопію. У разі розвитку нейропатії або невриту зорового нерва, обумовлених аміодароном, слід припинити застосування препарату, оскільки продовження лікування може призвести до прогресування порушень аж до сліпоти (див. ПОБІЧНА ДІЯ).
Тяжкі шкірні реакції. Під час застосування аміодарону можуть виникати небезпечні для життя або навіть летальні шкірні реакції, такі як синдром Стівенса — Джонсона або токсичний епідермальний некроліз. У разі виникнення симптомів, які вказують на розвиток цих станів (наприклад прогресуюче шкірне висипання з пухирями або ураження слизових оболонок), слід негайно припинити застосування препарату.
Порушення, пов’язані із взаємодією з софосбувіром (ризик тяжкої брадикардії). У пацієнтів, які приймали аміодарон у комбінації із софосбувіром окремо або в комбінації з іншими засобами прямої противірусної дії для лікування гепатиту С, такими як даклатасвір, симепревір або ледипасвір, повідомляли про виникнення тяжкої, потенційно небезпечної для життя брадикардії та тяжких порушень серцевої провідності. Одночасне застосування цих лікарських засобів з аміодароном не рекомендується.
Якщо одночасного застосування цих лікарських засобів з аміодароном не можна уникнути, слід здійснювати ретельний моніторинг пацієнтів на початку лікування софосбувіром окремо або в комбінації з іншими лікарськими засобами прямої противірусної дії. Пацієнти з відомим високим ризиком виникнення брадиаритмії повинні знаходитися під відповідним безперервним моніторингом упродовж щонайменше 48 год після початку лікування софосбувіром.
Через тривалий T_½ аміодарону відповідний моніторинг повинен також здійснюватися у пацієнтів, які припинили приймати аміодарон у межах кількох місяців перед початком лікування софосбувіром окремо або в комбінації з іншими лікарськими засобами прямої противірусної дії.
Пацієнти, які отримують дані лікарські засоби для лікування гепатиту С у комбінації з аміодароном, незалежно від прийому інших препаратів, що знижують ЧСС, повинні бути попереджені про симптоми, які виникають при брадикардії та тяжких порушеннях серцевої провідності, та мають бути повідомлені про те, що у випадку їх появи необхідно звернутися за невідкладною медичною допомогою.
Порушення, пов’язані із взаємодіями з іншими лікарськими засобами.
Одночасне застосування препарату слід розглядати лише для профілактики небезпечних для життя шлуночкових аритмій з наступними лікарськими засобами: блокатори β-адренорецепторів, окрім соталолу (протипоказана комбінація) та есмололу (комбінація, що вимагає запобіжних заходів при застосуванні), верапаміл та дилтіазем.
Одночасне застосування препарату не рекомендується з наступними лікарськими засобами: циклоспорин, дилтіазем (для ін’єкцій) або верапаміл (для ін’єкцій), деякі протипаразитарні засоби (галофантрин, люмефантрин та пентамідин), деякі нейролептики (амісульприд, хлорпромазин, ціамемазин, дроперидол, флупентиксол, флуфеназин, галоперидол, левомепромазин, пімозид, піпамперон, піпотіазин, сертиндол, сульпірид, сультоприд, тіаприд, зуклопентиксол), фторхінолони (за винятком левофлоксацину та моксифлоксацину), стимулюючі послаблюючі засоби, метадон або фінголімод (див. ВЗАЄМОДІЯ З ІНШИМИ ЛІКАРСЬКИМИ ЗАСОБАМИ ТА ІНШІ ВИДИ ВЗАЄМОДІЙ).
Електролітні порушення. Важливо враховувати будь-яку ситуацію, при якій у пацієнта може бути ризик виникнення гіпокаліємії, оскільки гіпокаліємія може провокувати проаритмогенні ефекти. Гіпокаліємію необхідно усунути до початку застосування препарату.
Порушення, пов’язані з допоміжними речовинами. Препарат містить лактозу, тому його не слід застосовувати у пацієнтів з непереносимістю галактози, дефіцитом лактази або синдромом мальабсорбції глюкози і галактози (рідкісні спадкові захворювання).
Небажані ефекти, зазначені нижче, найчастіше пов’язані з надмірним прийомом лікарського засобу; їх можна уникнути або мінімізувати ретельним дотриманням мінімальної підтримувальної дози.
Під час лікування препаратом пацієнтам рекомендовано уникати сонячного опромінення або вживати захисні заходи проти сонячного опромінення. Безпека та ефективність аміодарону у дітей не оцінювалися в контрольованих клінічних дослідженнях. Через можливе підвищення порога дефібриляції та/або порога стимуляції у пацієнтів з імплантованими серцевими дефібриляторами або кардіостимуляторами необхідно перевіряти цей поріг до застосування аміодарону та кілька разів після початку його прийому, а також кожного разу при коригуванні дози препарату.
Застосування під час анестезії. Анестезіолог повинен бути попереджений перед операцією про те, що пацієнт приймає аміодарон.
Побічні ефекти хронічного лікування аміодароном можуть підвищувати гемодинамічний ризик, пов’язаний із загальною або місцевою анестезією. Ці ефекти включають, зокрема, брадикардію, артеріальну гіпотензію, зменшення серцевого викиду та порушення серцевої провідності.
Крім того, деякі випадки гострого респіраторного дистрес-синдрому спостерігалися в ранній післяопераційний період у пацієнтів, які отримували аміодарон. У зв’язку із цим рекомендований ретельний моніторинг стану таких пацієнтів під час штучної вентиляції легень (див. ПОБІЧНА ДІЯ).
Застосування у період вагітності або годування грудьми
Вагітність. У дослідженнях аміодарону на тваринах не було виявлено жодних тератогенних ефектів, тому не очікується ефектів мальформації у людей. Дотепер речовини, що спричиняють виникнення вад розвитку у людей, виявилися тератогенними у тварин під час добре проведених досліджень у двох видів.
Відповідних клінічних даних недостатньо для оцінки можливих тератогенних або фетотоксичних ефектів аміодарону при його застосуванні в лікувальних дозах у I триместр вагітності.
Оскільки щитовидна залоза плода починає зв’язувати йод з 14-го тижня, не очікується ніякого впливу на ембріональну щитовидну залозу, якщо аміодарон застосовували до цього часу.
Надмірна кількість йоду, що надходить до організму при застосуванні аміодарону, може призвести до виникнення гіпотиреозу у плода або навіть до розвитку клінічної картини гіпотиреозу плода (розвиток зоба).
Враховуючи вплив аміодарону на щитовидну залозу плода, препарат протипоказаний до застосування в період вагітності, за винятком випадків, коли користь від його застосування переважає ризик, пов’язаний із ним.
Період годування грудьми. Аміодарон та його метаболіти разом із йодом екскретуються у грудне молоко в більшій кількості, ніж він наявний у плазмі крові матері. Враховуючи ризик розвитку гіпотиреозу в немовляти, годування грудьми протипоказане в період застосування препарату.
Здатність впливати на швидкість реакції при керуванні транспортними засобами або іншими механізмами. Під час застосування препарату слід врахувати можливість розвитку побічних реакцій з боку нервової системи та органа зору.

антиаритмічні засоби. Багато антиаритмічних засобів пригнічують серцевий автоматизм, провідність та скоротливість міокарда.
Одночасне застосування антиаритмічних засобів, що належать до різних класів, може бути корисним, але найчастіше лікування такою комбінацією потребує ретельного клінічного моніторингу та моніторингу ЕКГ. Одночасне застосування антиаритмічних засобів, які можуть індукувати виникнення пароксизмальної шлуночкової тахікардії типу torsades de pointes (таких як аміодарон, дизопірамід, хінідинові сполуки, соталол та інші), протипоказане.
Одночасне застосування антиаритмічних засобів одного і того ж класу не рекомендоване, окрім виняткових випадків, оскільки таке лікування підвищує ризик виникнення кардіальних побічних ефектів.
Одночасне застосування аміодарону з лікарськими засобами, які чинять негативну інотропну дію, обумовлює брадикардію та/або уповільнює AV-провідність, тому потребує ретельного клінічного моніторингу та моніторингу ЕКГ.
Засоби, що можуть індукувати розвиток пароксизмальної шлуночкової тахікардії типу torsades de pointes. Ця серйозна аритмія може бути індукована деякими лікарськими засобами, незалежно від того, чи належать вони до антиаритмічних препаратів, чи ні. Сприятливими факторами є гіпокаліємія (див. Засоби, що знижують вміст калію), брадикардія (див. Засоби, що уповільнюють серцевий ритм) або вроджене чи набуте попередньо існуюче подовження інтервалу Q–T.
До лікарських засобів, які можуть обумовлювати розвиток пароксизмальної шлуночкової тахікардії типу torsades de pointes, належать, зокрема, антиаритмічні препарати Ia і III класів та деякі нейролептики. Для доласетрону, еритроміцину, спіраміцину та вінкаміну така взаємодія виникає тільки при застосуванні лікарських форм для в/в введення.
Одночасне застосування двох лікарських засобів, кожен з яких є препаратом, що сприяє виникненню torsades de pointes, зазвичай протипоказане.
Проте метадон, протипаразитарні препарати (галофантрин, люмефантрин, пентамідин) та нейролептики, застосування яких вважається абсолютно необхідним, не протипоказані, але не рекомендуються до застосування одночасно з іншими лікарськими засобами, що сприяють виникненню torsades de pointes.
Засоби, що уповільнюють серцевий ритм. Багато лікарських засобів можуть обумовлювати брадикардію, зокрема антиаритмічні препарати Ia класу, блокатори β-адренорецепторів, деякі антиаритмічні препарати III класу, деякі блокатори кальцієвих каналів, препарати наперстянки, пілокарпін та антихолінестеразні препарати.
Ефекти аміодарону щодо інших лікарських засобів.
Аміодарон та/або його метаболіт, дезетиламіодарон, інгібують CYP 1A1, CYP 1A2, CYP 3A4, CYP 2C9, CYP 2D6 та P-глікопротеїн та можуть збільшувати експозицію їх субстратів. Враховуючи довгу тривалість ефекту аміодарону, такі взаємодії можуть спостерігатися впродовж кількох місяців після припинення лікування аміодароном.
Ефекти інших лікарських засобів щодо аміодарона. Інгібітори CYP 3A4 та CYP 2C8 потенційно можуть пригнічувати метаболізм аміодарону й, таким чином, збільшувати його експозицію.
Інгібітори CYP 3A4 (наприклад, грейпфрутовий сік та деякі лікарські засоби) зазвичай не застосовують під час лікування аміодароном.
Протипоказані комбінації (див. ПРОТИПОКАЗАННЯ).
Лікарські засоби, які можуть індукувати виникнення пароксизмальної шлуночкової тахікардії типу torsades de pointes (за винятком протипаразитарних препаратів, нейролептиків та метадону; див. Не рекомендовані комбінації):

• антиаритмічні засоби Ia класу (хінідин, гідрохінідин, дизопірамід);

• антиаритмічні засоби III класу (дофетилід, ібутилід, соталол);

• інші лікарські засоби (сполуки миш’яку, бепридил, цизаприд, циталопрам, есциталопрам, дифеманіл, доласетрон в/в, домперидон, дронедарон, еритроміцин в/в, левофлоксацин, мехітазин, мізоластин, вінкамін в/в, моксифлоксацин, прукалоприд, спіраміцин в/в, тореміфен).

Підвищення ризику розвитку шлуночкових аритмій, особливо torsades de pointes.
Телапревір. Розлади автоматизму та провідності кардіоміоцитів із ризиком виникнення надмірної брадикардії.
Кобіцистат. Є ризик підвищення частоти аміодароніндукованих побічних ефектів внаслідок зниження метаболізму.
Не рекомендовані комбінації (див. ОСОБЛИВОСТІ ЗАСТОСУВАННЯ).
Софосбувір. Тільки у пацієнтів, які отримують подвійну комбіновану терапію даклатасвір/софосбувір або ледипасвір/софосбувір: брадикардія, можливо симптомна або навіть летальна. Якщо застосування такої комбінації не можна уникнути, необхідно здійснювати ретельний клінічний моніторинг та моніторинг ЕКГ, особливо впродовж перших кількох тижнів подвійної терапії.
Субстрати CYP 3A4. Аміодарон є інгібітором CYP 3A4 та підвищує концентрації субстратів CYP 3A4 у плазмі крові, що призводить до потенційного збільшення токсичності цих субстратів.
Циклоспорин. Підвищення плазмових концентрацій циклоспорину через зниження його метаболізму в печінці, із ризиком прояву нефротоксичних ефектів.
Під час лікування аміодароном слід проводити кількісне визначення концентрації циклоспорину в плазмі крові, моніторинг ниркової функції та коригування дози циклоспорину.
Дилтіазем для ін’єкцій. Ризик розвитку брадикардії та AV-блокади.
Якщо застосування цієї комбінації уникнути не можна, слід здійснювати ретельний клінічний нагляд та безперервний моніторинг ЕКГ.
Фінголімод. Потенціювання індукованих брадикардією ефектів, можливо, з летальним наслідком. Особливо це актуально для блокаторів β-адренорецепторів, які інгібують механізми адренергічної компенсації. Після застосування першої дози препарату повинен здійснюватися клінічний нагляд та безперервний моніторинг ЕКГ впродовж 24 год.
Верапаміл для ін’єкцій. Ризик розвитку брадикардії та AV-блокади.
Якщо застосування цієї комбінації уникнути не можна, необхідно здійснювати ретельний клінічний нагляд та безперервний моніторинг ЕКГ.
Протипаразитарні препарати, які можуть індукувати torsades de pointes (галофантрин, люмефантрин, пентамідин). Підвищшення ризику розвитку шлуночкових аритмій, особливо torsades de pointes. Якщо можливо, слід відмінити один із двох препаратів. Якщо застосування цієї комбінації уникнути не можна, необхідно виконати попередню оцінку інтервалу Q–T та моніторинг ЕКГ.
Нейролептики, які можуть індукувати пароксизмальну шлуночкову тахікардію типу torsades de pointes (амісульприд, хлорпромазин, ціамемазин, дроперидол, флупентиксол, флуфеназин, галоперидол, левомепромазин, пімозид, піпамперон, піпотіазин, сертиндол, сульпірид, сультоприд, тіаприд, зуклопентиксол). Підвищення ризику розвитку шлуночкових аритмій, особливо torsades de pointes.
Метадон. Підвищення ризику розвитку шлуночкових аритмій, особливо torsades de pointes.
Фторхінолони, за винятком левофлоксацину та моксифлоксацину (протипоказані комбінації). Підвищення ризику розвитку шлуночкових аритмій, особливо torsades de pointes.
Стимулюючі послаблюючі засоби. Підвищений ризик виникнення шлуночкових аритмій, особливо шлуночкової тахікардії torsades de pointes (при цьому провокуючим фактором виступає гіпокаліємія). Перед застосуванням препарату потрібно провести корекцію будь-якої гіпокаліємії та здійснювати моніторинг ЕКГ та клінічний нагляд разом з контролем рівнів електролітів.
Фідаксоміцин. Підвищення концентрації фідаксоміцину в плазмі крові.
Комбінації, які вимагають запобіжних заходів при застосуванні
Субстрати Р-глікопротеїну. Аміодарон є інгібітором Р-глікопротеїну. Очікується, що при одночасному застосуванні із субстратами Р-глікопротеїну буде підвищуватися їх концентрація у крові.
Препарати наперстянки. Пригнічення автоматизму (надмірна брадикардія) та порушення AV-провідності. При застосуванні дигоксину спостерігається підвищення рівня дигоксину в крові через зменшення кліренсу дигоксину, що потребує моніторингу ЕКГ та клінічного стану. Якщо необхідно, слід моніторувати рівень дигоксину в крові та коригувати дозу дигоксину.
Дабігатран. Збільшення плазмових концентрацій дабігатрану із підвищенням ризику геморагічних явищ. Якщо дабігатран застосовують після проведення хірургічного втручання, потрібно проводити клінічний моніторинг та коригування дози дабігатрану за необхідності, але не вище за 150 мг/добу.
Оскільки аміодарон має тривалий T_½, то виникнення взаємодій може спостерігатися впродовж декількох місяців після припинення лікування аміодароном.
Субстрати CYP 2C9. Аміодарон підвищує концентрації речовин, які є субстратами CYP 2C9, таких як антагоністи вітаміну К або фенітоїн, за рахунок пригнічення ферментів CYP 2C9.
Антагоністи вітаміну К. Посилення ефектів антагоністів вітаміну К та підвищення ризику кровотечі. Моніторинг міжнародного нормалізованого відношення (МНВ) необхідно здійснювати частіше. Дозу антагоніста вітаміну К слід коригувати під час лікування аміодароном та впродовж 8 днів після завершення лікування.
Фенітоїн (шляхом екстраполяції — також і фосфенітоїн). Підвищення плазмових концентрацій фенітоїну з ознаками передозування, особливо неврологічними ознаками (пригнічення метаболізму фенітоїну в печінці). Слід проводити клінічний моніторинг, моніторинг концентрації фенітоїну в плазмі крові та, якщо необхідно, коригувати дозу фенітоїну.
Субстрати CYP 2D6. Флекаїнід. Аміодарон підвищує плазмові концентрації флекаїніду шляхом інгібування CYP 2D6. Тому слід проводити корекцію дози флекаїніду.
Субстрати CYP 3A4. Аміодарон є інгібітором CYP 3A4 та підвищує концентрацію у плазмі субстратів даного цитохрому, як результат — підвищує токсичну дію цих субстратів.
Статини (симвастатин, аторвастатин, ловастатин). При одночасному застосуванні аміодарону та статинів, які метаболізуються за допомогою CYP 3A4, таких як симвастатин, аторвастатин та ловастатин, підвищується ризик виникнення м’язової токсичності (наприклад рабдоміоліз). При одночасному застосуванні з аміодароном рекомендовано застосовувати статини, які не метаболізуються за допомогою CYP 3A4.
Інші лікарські засоби, що метаболізуються за участю CYP 3A4 (лідокаїн, такролімус, силденафіл, мідазолам, дигідроерготамін, ерготамін, колхіцин, тріазолам). Аміодарон є інгібітором CYP 3A4 та підвищує концентрації цих молекул у плазмі крові, що призводить до потенційного підвищення їх токсичності.
Лідокаїн. Існує ризик підвищення плазмових концентрацій лідокаїну, який може призвести до неврологічних та кардіальних побічних ефектів внаслідок пригнічення аміодароном печінкового метаболізму. Слід проводити клінічний моніторинг та моніторинг ЕКГ, а також, за необхідності, кількісне визначення плазмових концентрацій лідокаїну. У разі необхідності — коригування дози лідокаїну на тлі лікування аміодароном та після його відміни.
Такролімус. Підвищення концентрації такролімусу в плазмі крові через пригнічення його метаболізму аміодароном. Слід проводити кількісне визначення концентрації такролімусу в плазмі крові, моніторинг функції нирок та коригування дози такролімусу при одночасному його застосуванні з аміодароном та після відміни останнього.
Блокатори β-адренорецепторів, окрім соталолу (протипоказана комбінація) та есмололу (комбінація, яка вимагає запобіжних заходів при застосуванні). Порушення автоматизму та провідності (пригнічення компенсаторних симпатичних механізмів). Рекомендований клінічний моніторинг та моніторинг ЕКГ.
Блокатори β-адренорецепторів, які застосовуються при серцевій недостатності (бісопролол, карведилол, метопролол, небіволол). Порушення автоматизму та провідності міокарда з ризиком надмірної брадикардії. Підвищення ризику розвитку шлуночкових аритмій, особливо torsades de pointes. Рекомендований клінічний моніторинг та моніторинг ЕКГ.
Есмолол. Порушення скоротливості, автоматизму та провідності (пригнічення компенсаторних симпатичних механізмів). Рекомендований клінічний моніторинг та моніторинг ЕКГ.
Дилтіазем для перорального застосування. Ризик розвитку брадикардії або AV–блокади, особливо у пацієнтів літнього віку. Рекомендований клінічний моніторинг та моніторинг ЕКГ.
Верапаміл для перорального застосування. Ризик розвитку брадикардії та AV–блокади, особливо у пацієнтів літнього віку. Рекомендований клінічний моніторинг та моніторинг ЕКГ.
Деякі макроліди (азитроміцин, кларитроміцин, рокситроміцин). Підвищення ризику розвитку шлуночкових аритмій, особливо torsades de pointes. Рекомендований клінічний моніторинг та моніторинг ЕКГ на тлі одночасного застосування цих препаратів.
Препарати, що знижують вміст калію: діуретики, що знижують вміст калію (ізольовано або у комбінації), стимулюючі проносні, амфотерицин В (при в/в введенні), глюкокортикоїди (при системному застосуванні), тетракозактид. Підвищення ризику шлуночкових аритмій, особливо torsades de pointes (гіпокаліємія є сприятливим фактором). Необхідно усунути гіпокаліємію до призначення лікарського засобу та здійснювати моніторування ЕКГ, вмісту електролітів та клінічне моніторування.
Засоби, що уповільнюють серцевий ритм. Підвищення ризику розвитку шлуночкових аритмій, особливо torsades de pointes. Рекомендований клінічний моніторинг та моніторинг ЕКГ.
Орлістат. Ризик зменшення плазмових концентрацій аміодарону та його активного метаболіту. Рекомендований клінічний моніторинг та, при необхідності, моніторинг ЕКГ.
Тамсулозин. Ризик посилення небажаних ефектів, зумовлених тамсулозином, внаслідок пригнічення його метаболізму в печінці. Слід проводити клінічний моніторинг та, у випадку необхідності, потрібно провести корекцію дози тамсулозину під час лікування інгібітором ферменту та після припинення його застосування.
Вориконазол. Підвищений ризик виникнення шлуночкових аритмій, особливо шлуночкової тахікардії torsades de pointes, оскільки може відзначатися зниження метаболізму аміодарону. Потрібно здійснювати клінічний нагляд та моніторинг ЕКГ та, у випадку необхідності, провести корекцію дози аміодарону.
Комбінації, які потребують особливої уваги.
Пілокарпін. Ризик розвитку надмірної брадикардії (адитивні ефекти препаратів, які уповільнюють серцевий ритм).

симптоми. Випадки гострого передозування аміодарону при застосуванні внутрішньо недостатньо документовані. Зафіксовано кілька випадків виникнення синусової брадикардії, шлуночкових аритмій, особливо типу torsades de pointes, та ураження печінки.
Лікування. У разі передозування слід проводити симптоматичну терапію. Враховуючи фармакокінетичний профіль цього препарату, рекомендований моніторинг стану пацієнта, особливо функції серця, протягом досить тривалого періоду.
Аміодарон та його метаболіти не виводяться за допомогою діалізу.

при температурі не вище 30 °С у недоступному для дітей місці.