Лаен^® (Laen) (265656) - інструкція із застосування ATC-класифікація

фармакодинаміка.
Загальні характеристики. Лінезолід є синтетичним антибактеріальним засобом, який належить до нового класу протимікробних препаратів — оксазолідинонів. In vitro активний проти аеробних грампозитивних та анаеробних мікроорганізмів. Лінезолід селективно пригнічує синтез білків у бактеріальних клітинах шляхом унікального механізму дії. Зокрема, він зв’язується з ділянкою на бактеріальній рибосомі (23S-субодиниця із 50S) та перешкоджає утворенню функціонального 70S-ініціюючого комплексу, який є важливим компонентом процесу трансляції.
Чутливість. Поширеність набутої резистентності може змінюватися географічно та у часі для окремих видів, тому бажано спиратися на місцеву інформацію стосовно резистентності мікроорганізмів, особливо при лікуванні тяжких інфекцій. У разі необхідності, коли рівень поширеності резистентності мікроорганізмів на місцевому рівні є таким, що користь від застосування лікарського засобу, принаймні стосовно до деяких видів інфекцій, викликає сумніви, слід звернутися за консультацією до експерта.
До лінезоліду чутливі такі мікроорганізми: грампозитивні аероби Enterococcus faecalis, Enterococcus faecium*, Staphylococcus aureus*; коагулазонегативні стафілококи Streptococcus agalactiae*, Streptococcus pneumoniae*, Streptococcus pyogenes*, стрептококи групи C, стрептококи групи G; грампозитивні анаероби Clostridium perfringens, Peptostreptococcus anaerobius, Peptostreptococcus spp.
Резистентні мікроорганізми: Haemophilus influenzae, Moraxella catarrhalis, Neisseria species Enterobacteriaceae, Pseudomonas spp.
*Клінічна ефективність була продемонстрована для чутливих штамів згідно із затвердженими показаннями.
Хоча лінезолід демонструє деяку активність in vitro проти Legionella, Chlamydia pneumoniae та Mycoplasma pneumoniae, недостатньо даних для підтвердження клінічної ефективності у цих випадках.
Резистентність
Перехресна резистентність. Механізм дії лінезоліду відрізняється від такого інших класів антибіотиків. Дослідження клінічних штамів (метицилінрезистентних стафілококів, ванкоміцинрезистентних ентерококів, а також пеніцилін- та еритроміцинрезистентних стрептококів) іn vitro показують, що лінезолід зазвичай активний щодо мікроорганізмів, стійких до одного або декількох інших класів антимікробних препаратів.
Резистентність до лінезоліду пов’язана з точковими мутаціями в 23S рРНК. Зниження чутливості до лінезоліду виявлено при застосуванні у пацієнтів з інфекціями, що важко піддаються лікуванню, та/або при застосуванні протягом тривалого часу. Повідомлялося про резистентність до лінезоліду ентерококів, золотистого стафілококу і коагулазонегативних стафілококів.
Як правило, це було пов’язано з тривалими курсами терапії та наявністю протезних матеріалів або недренованих абсцесів. Коли в лікарні відмічають стійкі до антибіотиків мікроорганізми, важливо наголосити на правилах боротьби з інфекцією.
Фармакокінетика. Лінезолід, діюча речовина препарату Лаен, є біологічно активною речовиною, що метаболізується з утворенням неактивних похідних.
Абсорбція. Лінезолід швидко та у значному об’ємі абсорбується після внутрішнього прийому. C_max в плазмі крові досягається протягом 2 год після прийому препарату. Абсолютна біодоступність лінезоліду при пероральному прийомі є повною (майже 100%). Тому лінезолід можна застосовувати перорально або в/в без корекції дози. Лінезолід можна застосовувати незалежно від прийому їжі. Після перорального прийому в дозі 600 мг двічі на добу максимальна та мінімальна концентрації у рівноважному стані становлять 21,2 та 6,15 мг/л відповідно. Рівноважний стан досягається на 2-й день терапії. Час до досягнення C_max збільшується з 1,5 до 2,2 год, а C_max знижується приблизно на 17% при застосуванні лінезоліду з їжею з високим вмістом жирів. Проте загальна експозиція, яка оцінюється за AUC_0-∞, подібна в обох випадках.
Розподіл в організмі. Об’єм розподілу в рівноважному стані становить у середньому 40–50 л, що приблизно відповідає загальній кількості рідини у тілі. Відомо, що лінезолід швидко розподіляється у тканинах з хорошою перфузією. Ступінь зв’язування з білками плазми крові — близько 31% та не залежить від концентрації препарату в плазмі крові.
Відношення концентрації лінезоліду в слині та поті до концентрації в плазмі крові становить 1,2:1 та 0,55:1 відповідно. Відношення концентрації в бронхоальвеолярній лаважній рідині та альвеолярних клітинах легень до C_max в плазмі крові в рівноважному стані — 4,5:1 та 0,15:1 відповідно. Відношення концентрації в СМР до C_max в плазмі крові після багаторазового прийому лінезоліду — 0,7:1.
Метаболізм. Лінезолід переважно метаболізується шляхом окиснення морфолінового кільця з утворенням двох неактивних похідних карбоксильної кислоти з розімкненим кільцем: метаболіту аміноетоксіоцтової кислоти (PNU-142300) та метаболіту гідроксіетилгліцину (PNU-142586). Метаболіт гідроксіетилгліцин (PNU-142586) є предомінантним метаболітом у людини, який, як вважають, утворюється шляхом неферментативного процесу. Метаболіт аміноетоксіоцтова кислота (PNU-142300) визначається у меншій кількості. Також ідентифіковані інші «малі» неактивні метаболіти. Відомо, що лінезолід мінімально метаболізується за можливої участі у цьому процесі системи цитохрому людини Р450. Проте метаболічні шляхи для лінезоліду до кінця не вивчені.
Виведення. У пацієнтів із нормальною функцією нирок або незначною чи помірно вираженою нирковою недостатністю лінезолід у рівноважному стані переважно екскретується із сечею у вигляді PNU-142586 метаболіту (40%), у незміненому вигляді (30%) та у вигляді PNU-142300 метаболіту (10%). Препарат у незміненому вигляді в калі практично не виявляється, тоді як частка кожного з основних метаболітів, PNU-142586 та PNU-142300, становить 6 та 3% відповідно. Т_½ лінезоліду в середньому становить 5–7 год.
Ненирковий кліренс становить близько 65% загального кліренсу лінезоліду. Незначний ступінь нелінійності кліренсу виявлено при підвищенні дози лінезоліду. Очевидно, це є наслідком більш низького ниркового та нениркового кліренсу при вищих концентраціях лінезоліду. Проте ця різниця в кліренсі є незначною та не впливає на явний Т_½.
Фармакокінетика в окремих групах пацієнтів
Пацієнти з нирковою недостатністю. Після разового введення в дозі 600 мг відмічено 7–8-кратне підвищення системної експозиції двох основних метаболітів лінезоліду в плазмі крові у пацієнтів із тяжкою нирковою недостатністю (кліренс креатиніну <30 мл/хв). Проте значення експозиції за показником AUC для вихідної сполуки залишалося незміненим. Хоча певна кількість основних метаболітів лінезоліду виводиться з організму під час проведення гемодіалізу, рівень метаболітів у плазмі крові після разового введення у дозі 600 мг все ще був вищим після процедури гемодіалізу, ніж у пацієнтів з нормальною функцією нирок чи незначною або помірно вираженою нирковою недостатністю.
Пацієнти з печінковою недостатністю. Обмежені дані вказують на те, що фармакокінетика лінезоліду, PNU-142300 та PNU-142586, не порушується у пацієнтів з незначною або помірно вираженою печінковою недостатністю (клас A чи B за класифікацією Чайлда — П’ю). Фармакокінетичні параметри лінезоліду у пацієнтів з тяжкою печінковою недостатністю (клас C за класифікацією Чайлда — П’ю) не вивчалися. Проте оскільки лінезолід метаболізується шляхом неферментативного процесу, недостатність функції печінки суттєво не вплине на його метаболізм.
Діти віком 12–17 років. Фармакокінетика лінезоліду була подібна до такої у дорослих при застосуванні препарату у дозі 600 мг.
Призначення препарату в дозі 600 мг кожні 12 год щоденно забезпечує таку ж саму експозицію препарату, як і в дорослих осіб, які отримуватимуть препарат у тій самій дозі.
Пацієнти літнього віку. Фармакокінетика лінезоліду у осіб віком від 65 років суттєво не змінюється.
Жінки. Для жінок характерний більш низький об’єм розподілу лінезоліду, ніж для чоловіків, а середній кліренс (скоригований за масою тіла) знижений приблизно на 20%. Концентрація лінезоліду в плазмі крові вища у жінок, що частково може пояснюватися різницею у масі тіла. Проте оскільки середнє значення Т_½ у чоловіків та жінок суттєво не відрізняється, не очікується, що концентрація в плазмі крові жінок суттєво перевищуватиме ту, що добре переноситься, отже, корекцію дози лінезоліду проводити не потрібно.

лікування інфекцій, спричинених чутливими штамами визначених мікроорганізмів, при таких станах:
– нозокоміальна пневмонія;
– негоспітальна пневмонія;
– ускладнені інфекції шкіри та її структур, зокрема інфекції на тлі діабетичної стопи без супутнього остеомієліту, спричинені Staphylococcus aureus (метицилінчутливими та метицилінрезистентними ізолятами), Streptococcus pyogenes або Streptococcus agalactiae; Лінезолід не вивчали у лікуванні виразкових пролежнів;
– неускладнені інфекції шкіри та її структур, спричинені Staphylococcus aureus (тільки метицилінчутливими ізолятами) або Streptococcus pyogenes;
– резистентні до ванкоміцину інфекції, спричинені Enterococcus faecium, включно з інфекціями, що супроводжуються бактеріємією.
Лінезолід не показаний для лікування інфекцій, спричинених грамнегативними мікроорганізмами. У разі підозри або виявлення грамнегативного збудника потрібно негайно розпочати специфічну грамнегативну терапію.

Лаен призначати 2 рази на добу перорально незалежно від прийому їжі.
Тривалість лікування залежить від збудника, локалізації та тяжкості інфекції, а також від клінічного ефекту. Максимальна тривалість лікування становить 28 днів. Безпека та ефективність лінезоліду при застосуванні протягом більше ніж 28 днів не встановлені.
Рекомендації щодо тривалості лікування, які наведено нижче, були застосовані у клінічних дослідженнях. Для деяких видів інфекцій може бути доречна коротша тривалість лікування, але це не було оцінено у клінічних дослідженнях.
Не потрібне підвищення рекомендованих доз або тривалості лікування у разі інфекцій, які супроводжуються бактеріємією.
Рекомендації щодо дозування відповідно до показань наведено в таблиці нижче.

*Застосовують лінезолід в іншій лікарській формі з можливістю відповідного дозування.
Пацієнти, лікування яких було розпочато з призначення лінезоліду для в/в інфузій, можуть бути переведені на лікування лінезолідом для перорального застосування. У такому разі підбір дози не потрібен, оскільки біодоступність лінезоліду при прийомі внутрішньо становить майже 100%.
Максимальна доза для дорослих і дітей віком від 12 років не повинна перевищувати 600 мг 2 рази на добу.
Пацієнти літнього віку. Немає потреби в корекції дози.
Пацієнти з нирковою недостатністю. Фармакокінетика лінезоліду не змінюється у пацієнтів з будь-яким ступенем ниркової недостатності; проте два основні метаболіти лінезоліду кумулюються у пацієнтів з нирковою недостатністю зі збільшенням їх накопичення у пацієнтів з вищим ступенем тяжкості ниркової дисфункції. Незалежно від функції нирок досягалися однакові концентрації лінезоліду в плазмі крові, тому для пацієнтів з нирковою недостатністю не рекомендується проводити корекцію дози. Проте, враховуючи відсутність інформації про клінічну значущість накопичення основних метаболітів, слід зважити на це при застосуванні лінезоліду у пацієнтів з нирковою недостатністю і наявністю потенційних ризиків накопичення таких метаболітів. І лінезолід, і два метаболіти виводяться за допомогою гемодіалізу. Інформація про вплив перитонеального діалізу на фармакокінетику лінезоліду відсутня. Оскільки через 3 год після введення препарату близько 30% дози виводиться протягом 3-годинного сеансу гемодіалізу, пацієнтам, які отримували подібне лікування, лінезолід слід призначати після гемодіалізу.
Пацієнти із печінковою недостатністю. Корекція дози не потрібна. Проте клінічні дані з цього питання обмежені, тому рекомендується застосовувати лінезолід у цих пацієнтів лише тоді, коли очікувана користь від лікування переважатиме потенційний ризик (див. ФАРМАКОЛОГІЧНІ ВЛАСТИВОСТІ. Фармакокінетика).
Діти. Препарат у даній лікарській формі призначати дітям віком від 12 років.

відома гіперчутливість до лінезоліду або будь-якого іншого компонента препарату.
Одночасний прийом будь-яких лікарських засобів, які пригнічують моноаміноксидазу А та В (таких як, фенелзин, ізокарбоксазид, селегілін, моклобемід), або протягом 2 тиж після прийому таких препаратів.
За винятком випадків, коли є можливість ретельного спостереження та моніторингу АТ, Лаен не слід призначати пацієнтам з такими супутніми клінічними станами або одночасним прийомом нижчезазначених препаратів:
– неконтрольована АГ, феохромоцитома, карциноїд, тиреотоксикоз, біполярна депресія, шизоафективний розлад, гострі епізоди запаморочення;
– селективні інгібітори зворотного захоплення серотоніну (СІЗЗС), трициклічні антидепресанти, агоністи 5-НТ₁ рецепторів серотоніну (триптани), прямі та непрямі симпатоміметики (включаючи адренергічні бронходилататори, псевдоефедрин, фенілпропаноламін), вазопресори (епінефрин, норепінефрин), дофамінергічні сполуки (допамін, добутамін), петидин або буспірон.
Слід припинити годування грудьми протягом застосування препарату (див. Застосування у період вагітності або годування грудьми).

зазначена інформація ґрунтується на даних, отриманих із клінічних досліджень, в яких дорослі пацієнти отримували рекомендовані дози лінезоліду протягом періоду до 28 днів.
Найчастіше повідомляли про діарею (8,4%), головний біль (6,5%), нудоту (6,3%) та блювання (4,0%).
Найчастішими побічними реакціями, про які повідомляли і які призводили до відміни препарату, були головний біль, діарея, нудота та блювання. Близько 3% пацієнтів припинили лікування через розвиток зумовлених препаратом побічних реакцій.
Додаткові побічні реакції, про які повідомляли після виходу препарату на ринок, включені до переліку нижче із зазначенням частоти виникнення як «частота невідома», оскільки частоту виникнення не можна встановити за наявними даними.
Побічні реакції, про які повідомляли протягом лікування, наведено нижче за такою класифікацією частоти: дуже часто (≥1/10); часто (від ≥1/100 до <1/10); нечасто (від ≥1/1000 до <1/100); рідко (від ≥1/10 000 до <1/1000); дуже рідко (<1/10 000); частота невідома (частоту неможливо встановити за наявними даними).
Інфекції та інвазії: часто — кандидоз, оральний кандидоз, вагінальний кандидоз, грибкові інфекції; нечасто — вагініт; рідко — антибіотикоасоційовані коліти, включаючи псевдомембранозний коліт*.
З боку системи крові та лімфатичної системи: часто — анемія*^†; нечасто — еозинофілія, лейкопенія*, нейтропенія, тромбоцитопенія*; рідко — панцитопенія*; частота невідома — мієлосупресія*, сидеробластна анемія*.
З боку імунної системи: частота невідома — анафілаксія.
З боку метаболізму та харчування: нечасто — гіпонатріємія; частота невідома — лактоацидоз*.
Психічні розлади: часто — безсоння.
Неврологічні розлади: часто — головний біль, перверсії смаку (металічний присмак), запаморочення; нечасто — гіпестезія, парестезія, судоми*; частота невідома — серотоніновий синдром**, периферична нейропатія*.
З боку органу зору: нечасто — погіршення зору, затуманення зору*; рідко — дефект поля зору*; частота невідома — неврит зорового нерва*, зорова нейропатія*, втрата зору*, зміна зорового відчуття*, зміна сприйняття кольору*.
З боку органа слуху та лабіринту: нечасто — дзвін у вухах.
З боку серця: нечасто — аритмія (тахікардія).
З боку судин: часто — АГ; нечасто — флебіт, тромбофлебіт, транзиторна ішемічна атака.
З боку ШКТ: часто — діарея, нудота, блювання, локальний або генералізований біль у животі, запор, диспепсія; нечасто — сухість у роті, гастрит, здуття живота, глосит, часті рідкі випорожнення, панкреатит, стоматит, розлади або зміна кольору язика; рідко — знебарвлення поверхні зубів.
З боку гепатобіліарної системи: часто — відхилення від норм показників функціональних печінкових проб, підвищення рівнів АлАТ, АсАТ, ЛФ; нечасто — підвищення загального білірубіну.
З боку шкіри та підшкірної клітковини: часто — свербіж, висип; нечасто — дерматит, надмірне потовиділення, кропив’янка; частота невідома — бульозні ураження шкіри, включаючи синдром Стівенса — Джонсона та токсичний епідермальний некроліз, ангіоневротичний набряк, алопеція.
З боку нирок та сечовидільної системи: часто — підвищення азоту сечовини крові; нечасто — поліурія, ниркова недостатність, підвищення креатиніну.
З боку репродуктивної системи та молочних залоз: нечасто — вульвовагінальні порушення.
Загальні порушення: часто — лихоманка, локалізований біль; нечасто — озноб, втома, зростання відчуття спраги.
Дослідження
Біохімія:
– часто — підвищення АсАТ, АлАТ, ЛДГ, ЛФ, азоту сечовини в крові, креатинінкінази, ліпази, амілази; зниження загального білка, альбуміну, натрію, кальцію, підвищення або зниження калію або бікарбонату, постпрандіального (не натще) рівня глюкози;
– нечасто — підвищення білірубіну, креатиніну, натрію, кальцію, зниження глюкози без голодування, підвищення або зниження хлоридів.
Гематологія:
– часто — підвищення кількості нейтрофілів або еозинофілів, зниження гемоглобіну, гематокриту або кількості еритроцитів, підвищення або зниження кількості тромбоцитів або лейкоцитів;
– нечасто — підвищення кількості ретикулоцитів, зниження кількості нейтрофілів.
*Див. ОСОБЛИВОСТІ ЗАСТОСУВАННЯ.
**Див. ПРОТИПОКАЗАННЯ і ВЗАЄМОДІЯ З ІНШИМИ ЛІКАРСЬКИМИ ЗАСОБАМИ.
^†Під час контрольованих клінічних досліджень, у яких лінезолід застосовували у період до 28 днів, у 2,0% пацієнтів відзначалася анемія. У програмі із застосуванням незареєстрованого лікарського засобу за гуманітарною програмою (compassionate use) за участю пацієнтів з інфекціями, що загрожують життю, та супутніми захворюваннями, відсоток пацієнтів, у яких виникла анемія після прийому лінезоліду протягом ≤28 днів, становив 2,5% (33 з 1326) порівняно з 12,3% (53 з 430), які лікувалися >28 днів. Співвідношення зафіксованих випадків тяжкої анемії, спричиненої застосуванням лікарського засобу, що потребувало переливання крові, становило 9% (3 з 33) у пацієнтів, які лікувалися протягом ≤28 днів, та 15% (8 з 53) у тих, хто лікувався протягом >28 днів.
Побічні реакції, пов’язані із застосуванням лінезоліду, які були оцінені рідко як реакції тяжкого ступеня: локалізований абдомінальний біль, транзиторний ішемічний напад та АГ.

мієлосупресія. Повідомлялося про виникнення мієлосупресії (включаючи анемію, лейкопенію, панцитопенію та тромбоцитопенію) у пацієнтів, які приймають лінезолід. Після відміни лінезоліду показники змінених параметрів крові поверталися до значень, які виявлені до початку лікування. Ймовірно, що ризик розвитку цих ефектів пов’язаний із тривалістю лікування. У пацієнтів літнього віку застосування лінезоліду може супроводжуватися більш високим ризиком виникнення патологічних змін крові порівняно з таким у більш молодших пацієнтів. У пацієнтів із тяжкою нирковою недостатністю (незалежно від того, чи проходять вони процедури діалізу) можливе підвищення частоти розвитку тромбоцитопенії. Таким чином, ретельний моніторинг формули крові необхідний у таких пацієнтів: пацієнти з уже існуючою анемією, гранулоцитопенією або тромбоцитопенією; пацієнти, які отримують одночасно препарати, здатні знижувати рівень гемоглобіну, зменшувати кількість формених елементів крові або негативно впливати на кількість чи функціональну активність тромбоцитів; пацієнти з тяжкою формою ниркової недостатності; пацієнти, курс лікування яких триває більше ніж 10–14 днів. Застосовувати лінезолід для лікування таких пацієнтів бажано лише у поєднанні з ретельним контролем рівня гемоглобіну, загального аналізу крові та, якщо можливо, кількості тромбоцитів.
Якщо під час лікування лінезолідом розвивається значна мієлосупресія, лікування необхідно припинити. Винятком є випадки, коли продовження лікування визнане абсолютно необхідним. У таких ситуаціях слід проводити ретельний моніторинг показників загального аналізу крові та застосовувати відповідні стратегії лікування.
Крім того, рекомендовано щотижня проводити моніторинг показників загального аналізу крові (включаючи визначення рівнів гемоглобіну, кількості тромбоцитів, загальної кількості лейкоцитів та розгорнутої лейкоцитарної формули) у пацієнтів, які проходять лікування лінезолідом, незалежно від вихідних показників аналізу крові.
У групі пацієнтів, які отримували лінезолід протягом більше ніж 28 днів (максимальна рекомендована тривалість лікування), відмічали підвищення частоти виникнення серйозної анемії. Такі пацієнти частіше потребували переливання крові. Про випадки анемії з потребою у переливанні крові також повідомляли у постмаркетинговий період. Така анемія частіше виникала у пацієнтів, які отримували лінезолід протягом більше ніж 28 днів.
Також повідомлялося про розвиток сидеробластної анемії. Серед випадків, для яких був відомий час початку лікування, більшість пацієнтів отримували лінезолід протягом більш ніж 28 днів. Після припинення застосування лінезоліду більшість пацієнтів повністю або частково одужували внаслідок проведення лікування анемії або навіть без лікування.
Дисбаланс показників летальності у клінічному дослідженні за участю пацієнтів із катетерасоційованими інфекціями системи кровообігу, спричиненими грампозитивними збудниками: у ході відкритого дослідження за участю пацієнтів із серйозними внутрішньосудинними інфекціями, спричиненими використанням катетерів, спостерігали зростання летальності у групі пацієнтів, у яких застосовували лінезолід, порівняно з групами лікування ванкоміцином/диклоксациліном/оксациліном (78 з 363 (21,5%) проти 58 з 363 (16,0%)). Основним фактором впливу на показник летальності була наявність грампозитивної інфекції на початковому рівні.
Показники летальності у пацієнтів з інфекціями, спричиненими винятково грампозитивними організмами, були схожі (переважне співвідношення 0,96; 95% довірчий інтервал: 0,58–1,59), але у групі лікування лінезолідом частота летальних випадків була значно вищою (p=0,0162) у пацієнтів із будь-яким додатковим збудником або відсутністю збудників на початковому рівні (переважне співвідношення 2,48; 95% довірчий інтервал: 1,38–4,46). Найбільший дисбаланс спостерігався під час лікування та протягом 7 днів із моменту відміни досліджуваного препарату. У більшості пацієнтів у групі лікування лінезолідом виявили грамнегативні інфекції протягом дослідження, ці пацієнти померли від інфекцій, спричинених грамнегативними збудниками, та від полімікробних інфекцій. Таким чином, при ускладнених інфекціях шкіри та м’яких тканин у пацієнтів зі встановленою або підозрюваною супутньою інфекцією, спричиненою грамнегативними збудниками, лінезолід слід застосовувати лише у разі відсутності інших варіантів лікування (див. ПОКАЗАННЯ). За таких обставин необхідно розпочинати паралельне лікування грамнегативної інфекції.
Діарея та коліт, пов’язані із застосуванням антибіотиків. При застосуванні майже всіх антибіотиків, включаючи лінезолід, повідомлялося про виникнення діареї та коліту, пов’язаних із застосуванням антибіотиків, включаючи псевдомембранозний коліт та зумовлену Clostridium difficile діарею (CDAD), тяжкість проявів яких може варіювати від помірної діареї до коліту з летальним наслідком. Таким чином, важливо враховувати можливість цього діагнозу у пацієнтів, у яких під час або після застосування лінезоліду розвивається діарея. За наявності підозри на діарею чи коліт, пов’язаний із застосуванням антибіотиків, або підтвердження цього діагнозу необхідно припинити поточне лікування антибактеріальними препаратами (включаючи лінезолід) та негайно розпочати відповідні терапевтичні заходи. У таких ситуаціях протипоказане застосування препаратів, які пригнічують перистальтику.
Лактоацидоз. При застосуванні лінезоліду повідомляли про розвиток лактоацидозу. Пацієнти, у яких під час застосування лінезоліду виникають симптоми та прояви метаболічного ацидозу, включаючи рецидивуючу нудоту або блювання, біль у животі, низький рівень бікарбонатів або гіпервентиляцію, повинні негайно звернутися за медичною допомогою. В разі розвитку молочнокислого ацидозу необхідно зважити користь подальшого лікування лінезолідом та потенційні ризики.
Дисфункція мітохондрій. Лінезолід пригнічує мітохондріальний синтез білків. У результаті цього пригнічення можуть розвиватися такі побічні реакції, як лактоацидоз, анемія та нейропатія (периферична та зорового нерва). Ці явища більш поширені при застосуванні препарату протягом більше ніж 28 днів.
Серотоніновий синдром. Надходили спонтанні повідомлення про розвиток серотонінового синдрому, пов’язаного з одночасним застосуванням лінезоліду та серотонінергічних препаратів, включаючи антидепресанти (такі як селективні інгібітори зворотного захоплення серотоніну (СІЗЗС)). Таким чином, одночасне застосування лінезоліду та серотонінергічних препаратів протипоказане (див. ПРОТИПОКАЗАННЯ), за винятком випадків, коли застосування як лінезоліду, так і одночасне застосування з ним серотонінергічних препаратів має вирішальне значення. У таких випадках пацієнт повинен знаходитися під пильним наглядом лікаря з метою виявлення симптомів серотонінового синдрому, таких як порушення когнітивної функції, гіперпірексія, гіперрефлексія та порушення координації рухів. У разі виникнення таких симптомів лікар повинен розглянути можливість відміни того чи іншого препарату. Після відміни серотонінергічного препарату можливе виникнення симптоматики відміни.
Потенційні взаємодії, що спричинюють підвищення АТ. За винятком випадків, коли можливе спостереження за станом пацієнтів стосовно ймовірного підвищення АТ, лінезолід не слід призначати пацієнтам з неконтрольованою АГ, феохромоцитомою, тиреотоксикозом та/або одночасним прийомом таких лікарських засобів, як прямі та непрямі симпатоміметики (наприклад псевдоефедрин), вазопресори (наприклад епінефрин, норепінефрин), дофамінергічні засоби (наприклад допамін, добутамін).
Периферична нейропатія та нейропатія зорового нерва. Повідомлялося про розвиток периферичної нейропатії, а також нейропатії зорового нерва, яка іноді прогресувала до втрати зору, у пацієнтів, які отримували лікування лінезолідом. Такі повідомлення в першу чергу стосувалися пацієнтів, які отримували лікування протягом більше ніж 28 днів (максимальна рекомендована тривалість лікування).
Всім пацієнтам необхідно рекомендувати повідомляти про симптоми порушення зору, такі як зміни гостроти зору, зміни кольорового сприйняття, нечіткість зору або випадіння частини поля зору. У подібних випадках рекомендовано терміново провести огляд з направленням до офтальмолога, якщо необхідно. Якщо пацієнт приймає Лаен протягом більше ніж рекомендовані 28 днів, необхідно регулярно перевіряти зір.
У разі розвитку периферичної нейропатії або нейропатії зорового нерва необхідно зважити користь подальшого лікування препаратом Лаен та потенційні ризики.
Можливе зростання ризику розвитку нейропатії при застосуванні лінезоліду для лікування пацієнтів, які отримують або нещодавно отримували терапію антибактеріальними препаратами для лікування туберкульозу.
Судоми. Повідомлялося про розвиток судом у пацієнтів, які отримували терапію препаратом Лаен. У більшості випадків повідомляли про такий фактор ризику, як судоми в анамнезі. Пацієнтам необхідно повідомляти лікарів, якщо у них раніше виникали судоми.
Інгібітори МАО. Лінезолід є неселективним інгібітором МАО зворотної дії. Проте в дозах, які застосовуються для антибактеріальної терапії, він не виявляє антидепресивного ефекту. В ході досліджень взаємодії лікарських препаратів та досліджень безпеки лінезоліду було отримано дуже обмежену кількість даних про застосування лінезоліду для лікування пацієнтів з основними захворюваннями та/або одночасним лікуванням препаратами, які зумовлюють певні ризики внаслідок пригнічення МАО. Тому застосування лінезоліду за таких обставин не рекомендоване, якщо неможливо проводити ретельне спостереження та моніторинг стану пацієнта (див. ПРОТИПОКАЗАННЯ та ВЗАЄМОДІЯ З ІНШИМИ ЛІКАРСЬКИМИ ЗАСОБАМИ).
Застосування у поєднанні з насиченими тираміном продуктами. Пацієнтам слід рекомендувати уникати споживання великої кількості продуктів, збагачених тираміном (див. ВЗАЄМОДІЯ З ІНШИМИ ЛІКАРСЬКИМИ ЗАСОБАМИ).
Гіпоглікемія. Повідомлення, отримані у післяреєстраційний період, свідчать про випадки виникнення симптоматичної гіпоглікемії при застосуванні лінезоліду, неселективного інгібітора МАО зворотної дії, у пацієнтів із цукровим діабетом, які приймають інсулін або пероральні гіпоглікемічні препарати. Прийом деяких інгібіторів МАО пов’язаний із гіпоглікемічними епізодами у хворих на цукровий діабет, які отримують інсулін або гіпоглікемічні засоби. Хоча причинний зв’язок між лінезолідом і гіпоглікемією не встановлений, пацієнтів із цукровим діабетом слід попереджати про потенційну гіпоглікемічну реакцію під час застосування лінезоліду.
У разі виникнення гіпоглікемії може виникнути необхідність у зниженні дози інсуліну або перорального гіпоглікемічного засобу чи припиненні застосування перорального гіпоглікемічного засобу, інсуліну або лінезоліду.
Суперінфекція. Немає даних про вплив лінезоліду на нормальну мікрофлору. Застосування антибіотиків іноді може призводити до надмірного росту нечутливих організмів. Наприклад, приблизно у 3% пацієнтів, які отримували лінезолід у рекомендованих дозах, відмічали виникнення кандидозу, пов’язаного із застосуванням препарату. В разі виникнення суперінфекцій під час лікування слід вживати відповідних заходів.
Особливі групи пацієнтів. Застосовувати лінезолід для лікування пацієнтів з тяжкою нирковою недостатністю слід з обережністю та лише в ситуаціях, коли очікувана користь є більшою за теоретичний ризик (див. ЗАСТОСУВАННЯ).
Застосовувати лінезолід для лікування пацієнтів з тяжкою печінковою недостатністю рекомендовано лише в ситуаціях, коли очікувана користь є більшою за теоретичний ризик (див. ЗАСТОСУВАННЯ).
Стать. Немає необхідності в корекції дози препарату залежно від статі пацієнта.
Порушення фертильної функції. Є дані щодо зворотного зниження фертильності й індукованої аномальної морфології сперматозоїдів у дорослих самців щурів при рівні експозиції лінезоліду, що приблизно дорівнює очікуваному у людини.
Про можливість впливу лінезоліду на репродуктивну функцію чоловіків невідомо.
Тривалість застосування. Безпека та ефективність лінезоліду при застосуванні його протягом більше ніж 28 днів не встановлені.
Окремі захворювання. Немає досвіду застосування лінезоліду для лікування пацієнтів з пролежнями або ішемічними ураженнями, тяжкими опіками чи гангреною. Відповідно, досвід застосування лінезоліду для лікування таких станів обмежений.
Поява бактерій, резистентних до лікарського засобу. Малоймовірно, що призначення лінезоліду в разі відсутності діагностованої бактеріальної інфекції або з профілактичною метою нанесе шкоду пацієнтові або підвищить ризик появи бактерій, резистентних до лікарського засобу.
Застосування у період вагітності та годування грудьми
Вагітность. Дані щодо застосування лінезоліду у вагітних обмежені. Результати досліджень на тваринах продемонстрували наявність репродуктивної токсичності. Існує потенційний ризик для людини. Лаен не слід застосовувати у період вагітності, окрім випадків, коли очікувана користь перевищує потенційний ризик.
Годування груддю. Результати досліджень на тваринах показали, що лінезолід та його метаболіти можуть проникати в грудне молоко. Отже, слід припинити годування грудьми протягом лікування препаратом.
Фертильність. У дослідженнях на тваринах отримано дані щодо зниження фертильності при застосуванні лінезоліду.
Здатність впливати на швидкість реакції при керуванні транспортними засобами або іншими механізмами. Необхідно попереджати пацієнтів про можливість розвитку запаморочення або симптомів порушення зору (див. ОСОБЛИВОСТІ ЗАСТОСУВАННЯ та ПОБІЧНА ДІЯ) під час прийому лінезоліду та рекомендувати їм не керувати автомобілем та не працювати з іншими механізмами в разі виникнення названих симптомів.

інгібітори МАО. Лінезолід є неселективним інгібітором МАО зворотної дії. Існують обмежені дані про застосування лінезоліду для лікування пацієнтів, які отримують одночасно терапію препаратами, що створюють певні ризики внаслідок пригнічення МАО. Тому застосування лінезоліду за таких обставин не рекомендоване, якщо неможливо проводити ретельне спостереження та моніторинг стану пацієнта (див. ПРОТИПОКАЗАННЯ та ОСОБЛИВОСТІ ЗАСТОСУВАННЯ).
Потенційні взаємодії, що призводять до підвищення АТ. У здорових добровольців з нормальним АТ лінезолід зумовлює підвищення АТ, спричинене псевдоефедрином та фенілпропаноламіду гідрохлоридом. Комбіноване введення лінезоліду та псевдоефедрину або фенілпропаноламіду гідрохлориду призводить до зростання систолічного АТ в середньому на 30–40 мм рт. ст. порівняно зі зростанням на 11–15 мм рт. ст. під впливом виключно лінезоліду, на 14–18 мм рт. ст. під впливом виключно псевдоефедрину або фенілпропаноламіну, та на 8–11 мм рт. ст. при застосуванні плацебо. Немає аналогічних даних у пацієнтів з АГ. Рекомендовано ретельно підбирати дози препаратів, які чинять вазопресорний вплив, включаючи дофамінергічні препарати, щоб отримати бажаний результат при комбінованому застосуванні лінезоліду з цими препаратами.
Потенційні серотонінергічні взаємодії. Є дані про відсутність проявів серотонінового синдрому (сплутаність свідомості, марення, занепокоєння, тремор, патологічний рум’янець, посилене потовиділення, гіперпірексія) у здорових добровольців, які отримували декстрометорфан (2 дози по 20 мг з інтервалом у 4 год) у комбінації з лінезолідом або без нього. Однак у постмаркетинговий період було отримано одне повідомлення щодо виникнення проявів, подібних до таких серотонінового синдрому, у пацієнта, який приймав лінезолід та декстрометорфан; ці прояви зникли після відміни обох препаратів.
Протягом клінічного застосування лінезоліду та серотонінергічних препаратів, включаючи антидепресанти (такі як селективні інгібітори зворотного захоплення серотоніну (SSRI)), були описані випадки розвитку серотонінового синдрому. Таким чином, хоча комбіноване застосування цих препаратів протипоказане (див. ПРОТИПОКАЗАННЯ), лікування пацієнтів, для яких прийом як лінезоліду, так і серотонінергічних препаратів має вирішальне значення, описано в розділі ОСОБЛИВОСТІ ЗАСТОСУВАННЯ.
Застосування у поєднанні з насиченими тираміном продуктами. У пацієнтів, які отримували лінезолід та тирамін у кількості менше ніж 100 мг, не виявлено значного вазопресорного ефекту. Це свідчить про необхідність уникати лише надлишкового споживання продуктів та напоїв з високим вмістом тираміну (а саме зрілих сирів, дріжджових екстрактів, недистильованих алкогольних напоїв та ферментованих продуктів із соєвих бобів, таких як соєвий соус).
Препарати, які метаболізуються за допомогою цитохрому P450. Лінезолід не є індуктором цитохрому P450 (CYP). Крім того, лінезолід не інгібує активність клінічно значущих ізоформ CYP (наприклад 1А2, 2С9, 2С19, 2D6, 2Е1, 3А4) у людини. Тому не очікується впливу лінезоліду на фармакокінетику інших лікарських засобів, які метаболізуються цими основними ферментами.
Рифампіцин. Вплив рифампіцину на фармакокінетику лінезоліду вивчали у 16 здорових дорослих добровольців чоловічої статі, яким вводили лінезолід (600 мг двічі на добу протягом 2,5 доби), у комбінації з рифампіцином (600 мг 1 раз на добу протягом 8 днів) та без. Рифампіцин знижував показники C_max та AUC лінезоліду в середньому на 21% (90% ДІ 15, 27) та у середньому на 32% (90% ДІ 27, 37) відповідно. Механізм такої взаємодії та її клінічне значення невідомі.
Варфарин. При додаванні варфарину до курсу лікування лінезолідом у рівноважному стані відмічали зниження середнього максимального міжнародного нормалізованого відношення (МНВ) при одночасному застосуванні на 10%, при цьому AUC МНВ знижувалася на 5%. Даних про пацієнтів, які одночасно отримували варфарин та лінезолід, недостатньо для оцінки клінічного значення.
Антибіотики.
Азтреонам. Фармакокінетика лінезоліду або азтреонаму не змінюється при одночасному застосуванні цих препаратів.
Гентаміцин. Фармакокінетика лінезоліду або гентаміцину не змінюється при одночасному застосуванні цих препаратів.
Дослідження in vitro продемонстрували адитивність або індиферентність між лінезолідом та ванкоміцином, гентаміцином, рифампіцином, іміпенемом/циластатином, азтреонамом, ампіциліном, стрептоміцином.
Антиоксиданти. При одночасному застосуванні препарату з вітаміном С або вітаміном Е проводити корекцію дози лінезоліду не рекомендується.

специфічного антидоту немає.
Не зареєстровано випадків передозування.
У разі передозування показане симптоматичне лікування з проведенням заходів щодо підтримки рівня клубочкової фільтрації. Близько 30% прийнятої дози препарату виводиться протягом 3 год шляхом гемодіалізу, але немає даних щодо виведення лінезоліду за допомогою перитонеального діалізу або гемоперфузії. Два основних метаболіти лінезоліду також частково виводяться шляхом гемодіалізу.

при температурі не вище 25 °С. Зберігати у недоступному для дітей місці.